Архів травня, 2020

Майстер пензля Андрій Наконечний

Наконечний-А.

До 115-річчя від дня народження художника

В останній весняний день хочемо вшанувати пам’ять людини, життя якої розпочалося з успішних творчих злетів у міжвоєнний період і до підпілля в радянську добу. Довгий час ім’я художника-неовізантиста Андрія Наконечного було у забутті, на яке він себе прирік з власної волі, щоб уникнути репресій. Та, попри важку долю, Андрій Михайлович не полишив улюбленої справи, не втратив національної гідності при тоталітарному режимі, жив спогадами і мрією про волю України. Дослідження його мистецької творчості, політичної та громадської діяльності викликає великий інтерес багатьох дослідників та науковців (Віра Стецько, Михайло Лисевич, Христина Довгалюк, Микола Литвин та ін.).

31 травня 1905 року в сім’ї Михайла та Пелагії (з дому – Когут) Наконечних в с. Урмань на Бережанщині, народився син Андрій. Батько, помітивши, що син має здібності до малювання, віддав його до столярної майстерні далекого родича Михайла Когута. Під час служби у польській армії (1926-28) А. Наконечний тяжко захворів і його було відкликано від строкової військової служби, згодом навчався малярства у приватній школі професора Гофмана. У 1929-33 рр. студіював у школі професора Альфреда Терлецького, яка діяла при Краківській Академії Красних Мистецтв. Професор Кароль Гомоляш порадив Андрію ґрунтуватися на релігійному живописі в традиціях візантійського малярства, це найбільше імпонувало  художнику. Андрій Наконечний брав активну участь у мистецькому житті Кракова. Тут він входив до мистецького об’єднання «Зарево», займався оформленням книг та мав персональні виставки у Кракові.

Його творчість була багатогранною й однаково успішною в жанрі іконопису, портрета й пейзажу. Однак релігійний живопис став головним у його малярстві. 1932 року Андрій Наконечний разом з колегами Дем’яном  Горняткевичем, Андрієм Лепким і Михайлом Зорієм розписав церкву в селі Настасів Тернопільського району. Розписи та образи, створені майстром, дивом збереглися і сьогодні.

1934 року митець брав участь у збірній виставці АНУМ (Асоціація Незалежних Українських Мистців) у Львові. 1938 року відбулася конкурсна виставка, в якій молодий художник став переможцем у жанрі релігійного малярства. У червні-липні 1939 року він брав участь у виставці сучасного релігійного мистецтва у Кракові, на яку подав 12 образів.

1938-39 рр. – копіював фрески каплиці Чесного Хреста в резиденції польських королів Вавель у Кракові на замовлення Андрея Шептицького.

Ще однією роботою майстра на прохання митрополита був портрет Івана Мазепи. Андрей Шептицький активно листувався з художником, давав фахові рекомендації та зауваження, щедро винагороджував за роботу.

У роки війни А. Наконечний переїхав до Львова, де, крім малярства, займався політичною діяльністю, зблизився з націоналістичною молоддю, брав участь в Акті відновлення державності України 1941 р. В уряді Я. Стецька займався питаннями культури та мистецтва. Розпочалися нацистські репресії, художник уникнув арешту, але більшість його творів (ікони, портрети, пейзажі) пропали, оскільки гестапо розгромило його квартиру-майстерню у Львові.

Повернувшись у рідне село, в 1943 р. Андрій одружився з Євгенією Юрковською. З приходом радянської влади, щоб уникнути переслідувань, він записав собі лише чотири класи освіти і пішов працювати у каменоломню, лісництві, згодом малював дорожні знаки у Бережанському шляховому відділі, з яким незабаром переїхав до Тернополя. У 1940-их роках художник малював здебільшого пейзажі, краєвиди рідного села – «Урманські поля», «Умань. Партакова хата», «Полукіпки» (зберігаються у фондах нашого музею).

Окремі роботи були знайдені випадково, зовсім недавно, коли розбирали стару стодолу на колишній садибі Наконечних. Син Зеновій часто згадував, що батько підпільно малював карикатури на Сталіна. Ймовірно, художник підтримував зв’язок із Романом Шухевичем, через зв’язкову Г. Дидик міг передавати йому свої роботи.

Від 1973 р. паралізований Андрій Наконечний, прикутий до ліжка, попри все, не переставав цікавитися мистецтвом та літературою. 15 вересня 1983 р. життя мистця обірвалося, похований у Бережанах. Вже після його смерті, в незалежній Україні, ім’я художника-неовізантиста було повернуте із забуття на сторінки історії української культури.

Перша виставка творів Андрія Наконечного відбулася у Тернопільському обласному краєзнавчому музеї в 1991 році і це стало справжнім новим відкриттям. Пізніше були виставки: у нашому музеї (2000, 2005, 2010, 2015), Бережанському краєзнавчому музеї (1991, 2005), Львівському Палаці Мистецтв (2000, 2005).

У фондах Тернопільського обласного краєзнавчого музею зберігаються близько 160 експонатів творчої спадщини художника: ️ікони («Святий Миколай»), картини («Оголена», «За байраком-байрак»),️ портрети («Сестра мами – Олена» та ін.), ескізи та начерки до ікон, ️листівки та образки з репродукціями ікон мистця, ️рисунки (люди, природа, побут), декоративні композиції, фрагменти квіткових орнаментів, ️фотосвітлини, листи, ️афіші виставок.

Більшість експонатів передані сином живописця – Зеновієм Наконечним для збереження та популяризації творчості свого батька і нашого земляка, талановитого художника-неовізантиста, іконописця та громадського діяча – Андрія Наконечного.

Ірина Лисак, науковий співробітник музею

Переглядайте відео на нашому YouTube-каналі: https://www.youtube.com/watch?v=yxVLjKRsQcU

Світ дитинства та казки

афiша_дiти_20

Дітей завжди приваблюють яскраві, барвисті забавки. У наш час українська народна іграшка все більше знаходить своє місце в музейних експозиціях і приватних зібраннях, стає об’єктом споглядання  та інтересу як дорослих, так і дітей. Яскравим свідченням цього є фондові збірки нашого музею на основі яких експонується виставка «Світ дитинства та казки», присвячена Міжнародному дню захисту дітей.

Тут можна побачити вітрину керамічних іграшок-свистунців (коники, баранці, олені, вершники, фантастичні звірі, птахи), твори відомого майстра-кераміка з с. Голгоча Підгаєцького району Степана Дяківа, а також невідомих народних умільців.

 

Представлено на виставці і всім відомі опішенські іграшки (Полтавщина).

Нечисельна за кількістю, але цікава за асортиментом і високим фаховим рівнем виконання, група дерев’яної іграшки: деркачі, свистунці, ляльки-неваляйки, фуркала, літунці тощо. Їх автор –  заслужений працівник культури України, майстер народної іграшки Іван Сидорук з м. Ковель Волинської області.

 

Один із напрямків всебічного розвитку дитини є спілкування з книгами. Музейна колекція збагачена дитячими книжками та журналами. Частина з них теж експонується на виставці. Зокрема, твори тернопільських дитячих авторів Ірини Мацько та Марти Чопик, які люб’язно подарували свої книги у фонди Тернопільського обласного краєзнавчого музею.

Доповнюють виставку афіші Тернопільського академічного обласного театру актора і ляльки.

Наталя Українець, завідувачка відділу науково-просвітницької роботи музею

Мальовані новели

26 травня відбувся вернісаж персональної виставки декоративного розпису заслужених майстрів народної творчості України Тетяни Балбус (Кременець) та Антона Гриба (Тернопіль).

Такого різнобарв’я кольорів давно не приймала виставкова зала. Презентацію відвідали та привітали авторів члени Національної спілки краєзнавців України: заслужений працівник культури України Ігор Дуда, заслужений журналіст України Михайло Ониськів, заслужений художник України Євген Удін, депутат обласної ради, голова профільної комісії Михайло Тимошик, інші.

Власне, Тетяна Балбус подивувала тринадцятьма серіями: «Дерево життя», «Райські сади України», «Казкові птахи», «Писанкове мереживо», «Українські Берегині», «Українські віночки», «Співоча і барвиста Україна», «Букети України», «Пори року» (квадрат), «Барви природи», «Пори року» (прямокутник), «Різдвяні свята», «Східний календар на український лад».

Окрім зображеного, пані Тетяна запропонувала одяг та етноторбини з авторським розписом.

Загалом –  понад 60 робіт.

Серед картин Антона Гриба милують взори «Діти – мої квіти», «Зацвіла в долині червона калина», «Ранні птахи росу п’ють…», «Сонце гріє, сонце сяє…», «Леви метеликам не страшні», інші. Назагал – 30 малюнків.

Антон Гриб доповнив своє малярство кількома десятками виробів із соломи, різнотематичними авторськими виданнями.

Споглядаючи малярство, народжуються новелістичні сюжети баченого…

Борці за волю України

01

День Героїв відзначається щорічно 23 травня. Свято встановлене Другим Великим Збором ОУН у 1941 р. на вшанування українських вояків, які боролися і загинули за волю України. До них відносять лицарів Київської Русі, козаків, повстанців, Українських січових стрільців, вояків армії УНР, УПА та діячів ОУН.

Чому в травні? Саме в травні загинули ідеологи українського націоналістичного руху: Микола Міхновський (3 травня 1924 р.), Симон Петлюра ( 25 травня 1926 р.), Євген Коновалець (23 травня 1938 р.). День Героїв особливо урочисто відзначався в Західній Україні.

З 2014 року, коли розпочалася російська агресія, до списку Героїв відносять учасників Революції Гідності та українців, які здійснили подвиг в районі бойових дій на Донбасі. На сьогоднішній день це свято набуло значного поширення по всій Україні.

У своєму дописі я зупинюся на сучасних Героях України. Після трагічних подій на Майдані Незалежності 2014 року в Україну прийшла неоголошена війна. Ця боротьба за незалежність і суверенітет України проти російської агресії триває вже сьомий рік. Чи не щодня гинуть наші захисники, справжні герої. Саме вони там, на фронті, стоять і вмирають за те, щоб ми жили без війни. Жертвами війни стали тисячі загиблих бійців, десятки тисяч поранених. У війні з російським окупантом полягло більше сотні наших захисників з Тернопільщини.

В експозиції Тернопільського обласного краєзнавчого музею ми показуємо фотографії всіх загиблих, щоб знати і пам’ятати імена тих, хто віддав своє життя, захищаючи свою землю. Для нас вони – Герої.

Першим відкрив цей сумний список загиблих наш земляк генерал-майор Кульчицький Сергій Петрович – начальник управління бойової та спеціальної підготовки Національної гвардії України. Його батько, Петро Іванович – офіцер Збройних сил СРСР, родом з с. Великі Чорнокінці Чортківського району, перебував у групі радянських військ у Німеччині, тому його син-первісток у 1963 р. народився в німецькому місті Веймар. Ще з дитячих років він вирішив стати військовим. Військову освіту і вишкіл проходив в СРСР на Північному флоті. Коли Україна стала незалежною – перевівся в Україну, жив у Тернополі, Києві, Львові, очолював військову частину, був заступником начальника управління Західного територіального командування внутрішніх військ. Генерал Кульчицький навчав бойовій підготовці добровольців з Майдану. Тепер це перший батальйон Національної гвардії імені генерала Сергія Кульчицького.

Того дня, 29 травня 2014 року він летів на гелікоптері Мі-8 Національної гвардії України на гору Карачун, що під Слов’янськом. Віз воду, продукти, бронежилети своїм солдатам. Там розвантажили, взяли на борт 12 бійців, які летіли на відпочинок, а після злету – гелікоптер вибухнув. Був збитий російськими бойовиками пострілом з лісосмуги з переносного зенітного ракетного комплексу. Один військовослужбовець Національної гвардії дивом уцілів, але дістав тяжкі травми. Це другий пілот Олександр Макеєнко. Перебував у тому польоті ще один військовослужбовець-тернополянин Курилович Віталій Іванович – майор, начальник групи бойової та спецпідготовки ЗСУ. Похований у Тернополі. Генерал-майора Сергія Кульчицького поховали у Львові на Личаківському цвинтарі на полі почесних поховань. А мама Героя живе у Тернополі.

Указом Президента України від 20 червня 2014 р. « за виняткові військові заслуги перед Українською державою, героїзм і самопожертву, виявлені у захисті державного суверенітету України» Сергію Петровичу Кульчицькому присвоєно звання Героя України (посмертно).

Звання Героя України удостоєний молодий лейтенант Гарматій Володимир Михайлович – командир мінометного взводу 51-ої механізованої бригади. Народився в с. Чернелів-Руський Тернопільського району. Був на Майдані. Навчався на 5 курсі ТНЕУ, у 2013 р. закінчив військову кафедру університету. Коли мобілізували до армії, пішов не вагаючись. Загинув 25 липня 2014 р., підірвавшись на фугасі під час евакуації техніки у Свердловському районі Луганської області.

«За виняткову сміливість і героїзм, виявлені у захисті Державного суверенітету і територіальної цілосності України, вірність військовій присязі» 13 жовтня 2016 р. присвоєно звання Героя України. (посмертно)

Дивлячись на стенди з фотосвітлинами загиблих, не можна без хвилювання і болю читати їхні такі короткі біографії: народився – вчився – був на майдані – пішов добровольцем… Загинув… Кожне ім’я загиблого – приклад героїзму. Вони всі для нас Герої. Їх подвиг – безсмертний.

Надія Боженко, старший науковий співробітник відділу нової та новітньої історії

Трагічна історія книги. “Кобзар” Тараса Шевченка 1927 року

01

До Дня перепоховання праху Тараса Шевченка на Чернечій горі

“Кобзар” – книга, яка є у кожній українській хаті, яку багато хто знає напам’ять, яку переписували і навіть ілюстрували у рукописах. Вже перше видання стало рідкісним ще за життя поета, бо після арешту Тараса Шевченка у 1847 році “Кобзар” був заборонений у Російській імперії і вилучався як з бібліотек, так і з особистих книгозбірень.

Сьогодні пам’ять про великого поета зберігається у мільйонах примірників його творів, але є серед них один із насправді трагічною та водночас мотивуючою історією.

Чи бачили ви “Кобзар”, який 20 років знаходився в таборах ГУЛАГу?

Особливою у музейній Шевченкіані є збірка поезій 1927 року київського видавництва “Сяйво”. Невеличкий, аж почорнілий томик привезла із заслання Євгенія Будник-Кекіш і вже в роки незалежності України передала реліквію на збереження до музейної скарбниці. Історію своїх поневірянь тернополянка зворушливо описала у листі:

“Народилась я 1924 року в с. Чайчинці Вишнівецького району. Під час німецької окупації вступила до лав Юнацтва ОУН. Брала участь у визвольних змаганнях, а коли почалася друга большевицька окупація боротьба продовжувалася.️ Отже, в 1945 р. я потрапила раненою до рук большевиків. Після страшних допитів в катівні Крем’янецької тюрми, була засуджена на десять років ув’язнення і п’ять – позбавлення прав. Покарання відбувала у Воркуті.️ Вже минав другий рік неволі, я працювала на будові. В бригаді був літній чоловік, теж невільник, родом з України, Кам’янця-Подільського, Степан Налигач. Одного разу він сказав: “Вже 10 років караюсь в таборах. Чорні та пекельні ці роки були… Оце незабаром я звільняюсь…Хочу в тебе запитати, який носиш на душі тягар? У твоїх очах стільки смутку і болю, ще ні разу не бачив твоєї усмішки. Хотів би тебе чимось потішити чи розрадити, але не знаю як”️  “Недавно я втратила двох моїх братів, тож немає таких слів, якими б ви могли мене втішити. Закатували моїх братів енкаведисти, одного на Україні, а другого в концтаборі, батьки і сестри з дітками вивезені до Сибіру”. Розповіла все і заплакала… Цей мученик Степан Налигач слухав мою розповідь і сумно дивився за обрій тундри… “Так, так вони нікого не пощадили.” Не забула я розказати про наші визвольні змагання, про які він нічого не знав, яка в сорокові роки була боротьба з німецькими окупантами, пізніше з большевиками. ️”Не пропали марно наші труди двадцятих років. Ви продовжили нами почату боротьбу, спасибі Вам,” промовив… На його очах бриніли дві сльози. “Я хочу тобі подарувати те, що маю найдорожче. Ще на початку мого ув’язнення мої донечки вислали мені. Візьми, дитино, бо ж тільки почався твій трудний шлях, тобі з ним буде легше вижити.” Дає мені “Кобзар”! ️О, Господи! Ти мій! Який величний дарунок! Взяла з великою вдячністю тремтячими руками “Кобзар”, поцілувала його, а на очі навернулися сльози. Тепер я не самітна. В свобідний час читала, вивчала напам’ять, співала пісні на слова Шевченка. Тривожило мене тільки одно де заховати “Кобзар ” від надзору чи тоді коли ми здавали свої вбогі речі в “прожарку”. Не раз загортала свій скарб в якусь ганчірку, запихала в рукав бушлата і зав’язувала, аби не випав. Через обшуки в бараці не було де заховати, але він, мій “Кобзар”, допоміг пройти всю колючу ниву, з ним я вижила. А він, сердешний, перебув два терміни ув’язнення, тобто 20 років: 10 Степана Налигача і 10 моїх. Ось чому він має такий жалюгідний вигляд.”

І справді, не кожен зупиниться оглянути нічим непримітну книгу, більше уваги дістається найвартіснішому виданню ,,Кобзаря” з ілюстраціями нашого земляка Івана Марчука. Але цікаво, що обидва раритети мають дещо спільне: 42 картини до творів Шевченка геніального Івана Марчука, 42 гравюри у виконанні Петра Носка.
На жаль, у примірника, що належав Є. Кекіш вціліло лише 37.

Трагічною була й історія видання збірки поезій Тараса Шевченка 1927 року. Фактично весь наклад (50 тисяч примірників) був знищений у 30-ті роки. Автора передмови Фелікса Якубовського звинуватили у приналежності до “Польської революційної організації” та розстріляли 1937 року.

Прихильнішою була доля до художника Петра Носка, який дивом пережив голод та репресії. Серія ілюстрацій, створена у 20-ті ХХ ст. – самобутня та неповторна, адже прототипами багатьох були його батьки та донечка Таня, яку він сам виховував з двох років. Вшановуючи пам’ять художника П. Носка, його дочка відшукала у Парижі в бібліотеці Симона Петлюри примірник, який став зразком для факсимільного відтворення видання збірки поезій Т. Шевченка (Тетяна Носко побувала в Тернополі 2003-го).

Щороку фонди музею поповнюють сотні нових видань різноманітної тематики. Надзвичайно цінною є колекція “Кобзарів”: презентабельні, подарункові чи ілюстровані геніями, пожовклі, вицвілі чи почорнілі – у кожного з них своя особлива місія…

Світлана Ковальчук, завідувачка сектора обліку відділу фондів

Переглядайте відео на нашому YouTube-каналі: https://youtu.be/U0e5Xq2LIWI