Архів травня, 2020

Всесвітній день вишиванки

Пропонуємо етнографічну віртуальну подорож фондовою скарбницею Тернопільського обласного краєзнавчого музею, якою нагадаємо світу про красу української культури, неповторність етнічного вишитого одягу.
Українська вишиванка – один із головних символів нашого народу. Вона символізує зв’язок поколінь, будить патріотичні почуття в серці кожного українця. У ній розповідаються історії, пишуться долі…

Переглядайте відео на нашому YouTube-каналі:  https://youtu.be/TRlmpCDbkZY

Наш оберіг – вишита сорочка

98599426_1192644297750470_1683399757218709504_o - копия

Протягом усього періоду існування одяг відтворював певну еволюцію світогляду людей, їх ставлення до різних навколишніх явищ, формування і розвиток звичаїв, обрядів, вірувань тощо. Від глибокої давнини і до сьогодні він задовольняв не лише матеріальні, а й духовні потреби людини, виконуючи необхідні захисні, соціальні, обрядові й оберегові функції.

Колись люди намагалися розібратися як влаштований світ, знайти пояснення незрозумілому, загадковому, таємничому. Людина прагнула привернути до себе добрі сили природи, а від злих захиститися і робила вона це за допомогою оберегів. Низка елементів одягу, чи його окремі частини, виконували оберегову функцію.

Одним із таких надійних оберегів виступала сорочка. Наші предки наділяли її магічними властивостями, вважалося, що через неї можуть передаватися різні хвороби, лінощі, або ж, навпаки, здоров’я, спритність тощо, припускалося, що вона є другою душею людини.

✔️Матеріалом для всіх українських сорочок завжди було біле лляне чи конопляне домоткане полотно. Одягнувши такі сорочки, люди почувалися здоровими, бо лляне і конопляне прядива мають специфічні ефірні масла, що захищають весь організм від переохолодження і перегрівання. А білий колір українських сорочок – найхарактерніша їх особливість.

✔️Сорочка складалася із шести чотирикутників різної величини, і якщо б виміряти їхнє співвідношення, то в ідеалі ми отримали б золоту пропорцію. Ці чотирикутники з’єднувалися між собою за допомогою хрестиків, вишитих, як правило, чорними нитками: аби жодна стороння енергія не могла крізь шви проникнути до людського тіла, бо хрест своєю енергією “розтинає”, знищує негативну енергію, а чорний колір її поглинає.

✔️Чітко було визначено й дні виготовлення сорочок. Найкращою дниною для шиття вважався четвер. Четвер є легким і вдалим. Чи не тому в народі побутує народний вислів: “Доживеш до старості, якщо матимеш “четвергову сорочку”. Протягом дня годилося покраяти і пошити таку сорочку, на якій нав’язували чимало вузликів. За повір’ям, такий виріб довго носитиметься, а його господар, якщо сорочки нікому не позичати, доживе до глибокої старості.

✔️Це ж саме стосувалося заготівлі й виготовлення барвників. Трави й коріння, з яких робили фарбу для колорування ниток, збирали в окремі свята, здебільшого напередодні Купала. Найкращим зіллям вважалося те, яке брали до сходу сонця і в найглухіших хащах. Листя й коріння рвали не голіруч, а лише через полотнину. Як бачимо, увесь технологічний процес, співголосний із чіткими магічними обрядами, які мали на меті захисні функції.

✔️Вишивання не було роботою чи наукою, швидше – магічний ритуал. За нього брались у визначені дні, із чистими світлими думками, закладаючи позитивну енергію у свою працю. Цікаво, що тоді жінки не копіювали чужі взори, не відшивали їх з інших виробів чи схем. Їх роботи були індивідуальними. Жінка володіла “мовою” орнаментального письма, де через кольори, лінії, візерунки створювала абсолютно унікальну річ, закодовану на добру долю для себе, чи рідної людини. А от відшити чужий узор для сорочки, наприклад, означало взяти на себе чужу долю.

У вишивці оберегом в повному розумінні цього слова було все – від кольору і складника нитки до самого орнаменту. Бавовняні нитки – найкраще підходять для постійного захисту від зурочень. Шовкові нитки – для збереження якості мислення допомагають в складних ситуаціях. Вовняні нитки – захищають тих людей, який вже торкнулося зло. А орнамент із цією ниткою може бути – сонце із хрестом у середині – постійно оберігатиме від холоду й темряви у житті. Лляні нитки – мають заспокійливу дію, особливо добре “працюють” при використанні стародавніх символів – при зображенні сонця, зірок, птахів, дерев.

Колір нитки також виконує захисну функцію, так для прикладу:

  • існує повір’я, що для захисту маленької дитини треба використовувати червоні нитки, а орнамент при цьому має бути – силует коня, півня;
  • для школярів необхідно застосовувати синьо-фіолетову гамму ниток, які захищають від сильної розумової перевтоми;
  • для збереження кохання треба вишивати червоно-помаранчевими нитками, при цьому в орнаменті повинні переважати кругові та хрестоподібні форми;
  • блакитна або золотаво-зелена вишивка допомагає успішному веденню справ у будь-якій сфері діяльності.

Отож, із давніх-давен наші пращури вірили, що саме вишита сорочка поєднувала у собі сукупність божественних енергій, що творили довершену і гармонійну долю людини. Сама тканина сорочки вважалася неприступною для злих духів. Але такі частини одягу – комір, манжети, поділ, розріз горловини старанно прикрашалися неповторними візерунками. Мовою містичної символіки  вони перегороджували шлях негативним силам до тіла і душі людини. Не дарма й дотепер існує вислів “народитися у сорочці”, який означає бути щасливим у житті. Можливо й тому не варто одягати чужу сорочку, так само, як і віддавати свою, бо в даному випадку можна прийняти на себе чужі негаразди і позбутися своєї щасливої долі.

Але чи кожна вишиванка може стати оберегом? Як виявляється, зовсім ні. Дійсно захистити свого господаря від біди може лише та сорочка, яка зроблена руками рідної людини. Матір, бабця, діти, брат чи сестра, сідаючи за вишивку, спочатку вмивали руки, молилися і лише потім з чистими думками починали роботу. Стібок за стібком утворювався певний візерунок, який був наповнений турботою та любов’ю. Постійно думаючи про ту людину, для якої робилася вишиванка, тримаючи перед уявним поглядом її образ, відчуваючи енергетику, характер, настрій, потреби, сорочка заряджалася позитивною енергією. А вибір тих чи інших візерунків-символів та специфічне поєднання кольорів робило сорочку надійним захистом свого господаря. Важливим було акуратне виконання, вишивка мала бути гладенькою, без вузлів, так як саме вузли обривають енергетичні зв’язки вишивки з носієм. Чоловік та жінка за традицією не вважаються кровними родичами, але якщо подружжя щасливе, то взаємно створені обереги також мають велику силу!

Однією із родзинок нашого музею є фондова група “Тканина”, яка нараховує більше 12тисяч одиниць збереження. Серед них близько дев’ятсот експонатів припадає на жіночі та чоловічі сорочки, які представляють всі сімнадцять районів області. Їх неповторну красу, колоритність та оригінальність можна побачити на постійних та експрес-виставках, які готують наукові співробітники музею.

Оксана Гулик, науковий співробітник музею

 

Музейна бібліотека – духовна скарбниця книг з історії краю

01

Тернопільський обласний краєзнавчий музей – відомий в Україні та у близькому і далекому зарубіжжі науково-просвітницький заклад з довершеною експозицією, унікальними фондовими збірками, численними виставками – коріннями своїми сягає початку ХХ століття.

Сьогодні збірки музею становлять більше 180 тисяч матеріальних пам’яток, серед них є унікальні, аналогів яким немає у жодному іншому музеї України. Стародруки, старовинна зброя, збірки національного одягу, поштівки, рідкісні світлини та документи, предмети міського та сільського побуту, багаті філателістичні та нумізматичні колекції, ряд вартісних антикварних речей, особисті речі та архіви видатних уродженців краю та інше – все те, чим жив і що творив народ упродовж кількох століть.

Серед фондових колекцій музею важливе місце займає книгозбірня закритого типу, у якій близько 16 тисяч рідкісних наукових видань ХVІІІ – ХХ ст. українською, латинською, російською, польською, німецькою мовами.

Історія формування бібліотеки Тернопільського обласного краєзнавчого музею бере свій початок із часу заснування музею у 1913 році.Напередодні відкриття музею було видано книгу «Путівник по Подільському музеєві ТНШ», яка і до сьогодні зберігається в фондах музейної бібліотеки. Це свідчило про серйозну науково-дослідницьку роботу зачинателів та організаторів музею. Ними були найдіяльніші члени освітнього Товариства «Народна школа», у полі зору яких була і краєзнавча справа та були розпочаті заходи для створення хоч би скромного музею і публічної бібліотеки. В основному, на початку свого існування фонди бібліотеки укомплектовувались за рахунок державних коштів, а також пожертв окремих громадян, передач приватних книжкових колекцій, початок яких поклала книгозбірня польського вченого, професора історії Львівського університету Людвіка Фінкеля. Зберігся документ (ТКМРД – 4828) від 5 вересня 1931 року, про присвоєння науковій бібліотеці Музею його імені.

Бібліотечний фонд складають книги з історії Тернопільської області, України, з проблем музеєзнавства, краєзнавства, охорони пам’яток, археології, етнографії, релігієзнавства, мистецтвознавства, літературознавства, історії книги та книжкового мистецтва, природи краю, художні твори місцевих письменників, поетів, журналістів тощо.

Пізнання стародавніх часів через археологічні знахідки – тема традиційна для музею ще з початків його існування. На сьогоднішній день є понад 40 тисяч експонатів групи «Археологія». Тому поруч з археологічними знахідками, музей завжди поповнювався новою літературою на цю тему. В фондовій групі «Археологія» зібрано маже вся література, яка видавалася в Україні, Це і монографії відомих археологів, і література, яку видавали вузи, і періодичні видання :«Археологические ведомости». «Краткие записки», тощо.

Найбільшою музейною збіркою з часу відкриття музею була нумізматична колекція, яка почала формуватися ще на початку минулого століття. На сьогодні – це одна з найбільш вагомих груп в музеї. Адже тільки в першій музейній експозиції було виставлено понад 1300 монет та 58 медалей різного часу. Тому на допомогу музейним працівникам в бібліотеці є також велика книгозбірня з нумізматики, медальєрики, геральдики та сфрагістики.

Надзвичайно важливу частину бібліотечного фонду складають словники та енциклопедії ХІХ – ХХ століття, котрі були видані в Австро-Угорщині, Польщі, Німеччині, Росії, Україні, СРСР, США. Це, зокрема, видання «Encyklopedia Powszechna», «Slownik geograficzny», «Большая Советская Энциклопедия», «Українська радянська енциклопедія», «Енциклопедія українознавства», «Велика географічна енциклопедія», «Словник української мови», «Українська літературна енциклопедія» тощо.

Гордістю бібліотеки є видання (кінця ХІХ ст. – поч. ХХ ст.), що вийшли з друку в друкарні Наукового Товариства імені Шевченка у Львові. Зокрема, це «Записки НТШ», «Літературно-науковий вісник», добірка «Українсько-руських архівів», «Матеріали з української етнології та антропології», «Етнографічні збірники» під редакцією В.Гнатюка. Ці видання, свого часу, були придбані в букіністичному магазині та подаровані небайдужими до нашої історії людьми.

У бібліотеці представлено також книги з історії Галичини та Польщі, зокрема, Kunzek T. «Przewodnik po województwie Tarnopolskim» (1923); та Orłowicz M. «Przewodnik po województwie Tarnopolskim» (1928), періодичні видання «Regionalne Muzeum Podolskie T.S.L. w Tarnopolu» (1928 р.), «Roznik kolka naukowego Tarnopolskiego na rok 1893» та інші.

Серед бібліотечної колекції книг у кількісному відношенні вагоме місце займає література з історії України. У цій частині зібрано літературу, яка відображає найважливіші віхи української історії, починаючи від найдавніших часів до сьогодення. Це «Історія України-Руси» М.Грушевського, «Історія України» О.Субтельного, «Історія України» Д. Дорошенка, «Історія України-Русі» М. Аркаса та багато інших. Особливо багато книг на історичну тематику поповнило фонд бібліотеки за часи незалежності, коли привідкрили таємницю трагедії українського народу ХХ століття. Це і література про Голодомори в Україні, і сталінські репресії, і дисидентський рух у повоєнні часи.

Особливої уваги заслуговує наукова література та періодика, подарована бібліотеці Музею представниками української діаспори. Упродовж останнього десятиліття зі США, Канади, Німеччини, Австралії до музейної бібліотеки надійшло багато книг, серед них монографії з історії України часів Першої світової війни, зокрема про січове стрілецтво. Багато книг учасників національно-визвольних змагань, література українського «Самвидаву», періодичних видань, зокрема, часописи «Визвольний шлях» тощо. Також серед них є спогади вихідців з Тернопільщини про свою малу Батьківщину. Це «Бережанщина», «Зборівщина», «Підгаєцька Земля»», «Збараж і околиці у спогадах емігрантів», «Тернопіль. Погляд крізь століття. Історія міста очима емігрантів», а також і про населені пункти.

У бібліотеці також великий відділ періодики. Це зібрання журналів, які виходили не тільки в Україні, а й за її межами: «Український історичний журнал», «Советский музей», «Пам’ятки України», «Мир музея», «Музеум», «Українська культура». «Наука і суспільство», «Наука і релігія», «Україна». «Огонёк», «Жовтень» (з 1960 року), «Дзвін», «Вітчизна», «Дніпро», «Народна творчість та етнографія», «Археологія». Тут  зберігаються центральні та місцеві (обласні, районні, міські) газети. Серед них – обласна газета «Вільне життя» з 1946 року, «Ровесник» з 1967 року.

Фонди бібліотеки постійно поповнюються, і не тільки за державний кошт, але подарованою літературою. ️Свого часу, до музею свою бібліотеку подарував тернопільський вчений Іван Смолій, ️«Шевченкіану» – колишній багатолітній директор нашого музею, відомий краєзнавець Венедикт Лавренюк. ️Понад тисячу одиниць літератури передав до бібліотеки та основного фонду Музею почесний Голова обласного товариства «Просвіти», громадський діяч Богдан Головин. Також до бібліотеки свої збірки передали: відомий громадський та культурний діяч краю, мистецтвознавець, археолог, заслужений діяч мистецтв України Ігор Герета, заступник головного редактора обласної газети «Вільне життя» Михайло Ониськів, відомий краєзнавець Петро Медведик, директор Музею Степан Костюк, учений секретар музею Ярослава Гайдукевич, завідувач відділу стародавньої історії музею, археолог Олег Гаврилюк, завідувачка відділу науково-просвітницької роботи, мистецтвознавець, дослідник творчості І.-Г. Пінзеля Віра Стецько, відомий літературознавець та краєзнавець, письменник Богдан Мельничук та інші. Багато літератури ми отримуємо від видавничих відділів навчальних закладів Тернополя. Фонд бібліотеки поповнюється і подарованою літературою авторів – уродженців краю.

Бібліотека музею хоч і закритого типу, і призначена для наукових співробітників музею, але інші дослідники історії краю також мають можливість працювати та користуватися її фондами. Тернопільський обласний краєзнавчий музей є скарбницею історичних пам’яток, а бібліотека музею – скарбниця книг з історії краю, які повною мірою, разом розкривають особливості соціально-політичного, економічного, культурного та духовного розвитку Тернопільського краю, і українського народу загалом.

Марія Гайда, бібліотекар музею

 

Міжнародний день музеїв

Штрихи до історії музею (продовження)

98204208_574044160197874_1132096135901478912_n

Розруха воєнного часу, насильна більшовизація, цензура, репресії… Чи витримав музей випробування часом?

Отже, 1940-ві роки.

Навесні 1944 року, під час боїв за Тернопіль, центральна частина міста була зруйнована. Зазнало руйнувань і приміщення музею. Проте, більшість експонатів музейним працівникам вдалося зберегти, найцінніші з них були заховані у глибоких лабіринтах підвалу.

Капітальний ремонт приміщення відбувався у неймовірно важких умовах. Водночас із ремонтом доводилося рятувати з-під завалів експонати, очищувати їх від бруду, впорядковувати, готувати до експонування. Наукових працівників було двоє – Степан Рокіцький та Стефанія Садовська. Проте вони зуміли підготувати повноцінну експозицію відділу природи, яку відкрили 15 липня 1945 року.

Цікава тематика лекцій та екскурсій того часу: «Минуле Тернополя», «Минуле Тернопільського музею», «Найстарші описи Тернополя», «Розкопки Кудринецької мальованої кераміки» («Галицьке Трипілля»), «Теорія Кант Лаймаса і затемнення Сонця», «Мінеральні джерела в Конопківці», «Природні багатства Тернопільської області» та ін. До музею зверталися за консультаціями з різних питань учені, художники, інженери, архітектори. Лікарям, наприклад, було надано фахову консультацію з бальнеології, інженерам з Києва – щодо підземних ходів у Тернополі – ця тема в контексті історії Тернополя віддавна домінувала у дослідженнях Садовської, відтак прилучився до неї і геолог за фахом Рокіцький. Вони розробили план старого міста і вказали напрями підземних ходів. На жаль, усі їхні записи втрачені, а вони могли пролити світло на цю донині не розв’язану і тривожну міську проблему.

Ремонт музейного приміщення тривав до кінця 1950 року. Водночас працівники продовжували створювати інші відділи експозиції. 30 квітня 1947 року дирекції музею було дано дозвіл «…у день Міжнародного свята трудящих 1-го травня відкрити усі відділи музею для огляду трудящих». Про відкриття експозиції музею повідомляла і газета «Вільне життя». Удосконалення музейної експозиції тривало ще декілька років і завершилося 1950-го. З невеликими змінами вона залишалася чинною упродовж майже вісімнадцяти років і лише 1968-го її демонтували через аварійний стан приміщення – ремонту, навіть капітальному, воно вже не підлягало. Невдовзі ця триповерхова красива споруда середини ХІХ ст. була знесена і на її місці побудовано дім для обласного управління внутрішніх справ. А через неповне десятиріччя зникла з карти Тернополя і назва вулиці – Музейна, їй було повернуто колишню назву – Валова.

В історії музею повноцінних експозицій було кілька, між ними траплялись інтервали, часто тривалі, спричинені воєнними розрухами, зміною влади, іншими факторами. Перша експозиція 1913-1915 рр. була відновлена лише 1930-го і діяла до 1939 року. У 1940-му – до  червня 1941 р. експонування музейних збірок було тільки частково відновлено, роботу перервала війна. У період німецької окупації музей знову відчинив двері для відвідувачів, але війна змінила карту України – руїни, інша влада, інші музейні вимоги, експозиційні у тому числі…

І лиш експозиція, створена 1982 року, залишається чинною уже майже 40 років. За столітню історію тернопільського музейництва вона найдосконаліша і під оглядом науковим, і щодо художньо-естетичного показу матеріалів. За цей час найбільших змін зазнав тільки відділ нової та новітньої історії, в якому окремі розділи і теми, найбільш заідеологізовані й побудовані за мотивами того часу (п’ятирічки, з’їзди партії та ін.) були демонтовані повністю і замінені – справедливість щодо правдивої національної історії повернута за допомогою документів, світлин, книг, речових предметів, що були дбайливо збережені в родинних архівах, сховищ, в окремих людей, усупереч жорстким переслідуванням і терору супроти місцевого населення. У цей час – реекспозиція відбувалася на межі 1991-1992 рр. – велику допомогу унікальними матеріалами подали наші земляки, які у вихорі воєнних літ опинилися поза межами України, – представники т. зв. західної діаспори.

Відділи природи і стародавньої історії досі залишаються майже без змін.

Повертаючись до перших повоєнних років, варто зазначити, що попри «кадровий голод» (про це мова далі), музей здійснював велику роботу, що мала чималий відгомін у місті й області. Науковці музею оглянули й дослідили всі історико-культурні пам’ятки республіканського та місцевого значення й склали їх реєстр, обстежили могили воїнів Червоної армії, які загинули в боях за Тернопіль навесні 1944-го і взяли їх на облік (було задокументовано 639 одиничних і кілька братських могил та могилу Героя Радянського Союзу). При обстеженні околиць Петрикова, зокрема Петриківської долини, було виявлено могили жертв німецького терору – 17 єврейських могил, де захоронено 16 800 осіб. На Петриківській горі під час однієї з експедицій знайдені кістки мамонта, багато зразків давньої кераміки та виявлено чималі поклади лесу, тоді ж науковці музею пройшли дорогою Ульріха фон Вердума, якою він повертався з подорожі Україною 1672 року.

Степан Рокіцький здійснив декілька експедицій у Медобори, де обстежив історико-культурні пам’ятки й пам’ятки і заповідники природи, підтвердив факти їхнього занедбання та підготував пропозиції до виконкому обласної ради про їх відновлення і встановлення охорони на заповідних територіях.

Вражає не тільки обсяг роботи, яку проводили двоє науковців, а й практичне застосування вислідів тієї праці. Музей виступив з ініціативою відновлення лікувальних сірчаних джерел у с. Конопківка, нині Теребовлянського району. Як відомо, тут ще з 1829 року діяв курортний комплекс, що заклав барон Я. Конопка. У селі лікувалися хворі з усієї Центральної Європи. 1890-го цей курорт згорів і не був відновлений. Розуміючи значення унікального родовища мінеральних вод, С. Рокіцький робив усе для його відродження. Він залучив фахівців і повторно провів аналізи лікувальних вод, намагався переконати місцеву владу в доцільності використання мінеральних джерел. Музей працював над цією проблемою комплексно, були підготовлені лекції і доповіді «Про значення лікувальних вод, які є на території області», «Про конечність відновлення колишнього водолікувального курорту в с. Конопківка Микулинецького району» та ін., щоб залучити до вирішення цього питання і громадськість. Правда, курорт було відновлено лише через двадцять років; нині – це санаторій «Медобори», який успішно працює для всієї України.

У повоєнній області хронічно бракувало будівельних матеріалів, лежав у руїнах і Тернопіль. І музейники, які відчули цю проблему сповна, не залишились осторонь від її розв’язання. Директор музею, як науковець, геолог і свідомий громадянин, найперше взявся за пошуки покладів вапняків та гіпсу, і вони увінчались успіхом – він вказав на їх місцезнаходження і можливість промислового видобутку. Долучивсь і до вивчення теплових ресурсів в області та підготував статистику про буре вугілля й торфу. Також геологічно обстежив окремі ділянки, заплановані під забудову (хлібозаводу, банно-прального комбінату, ін.).

Експедиційній роботі, польовим дослідженням приділяли особливу увагу. Їх підготовка, сам процес, результати свідчили про високу професійність науковців музею. Так, експедиція місцями рейду партизанських загонів Сидора Ковпака: її результат –  виготовлення карти, що й сьогодні є в діючій експозиції; геолого-географічна експедиція в Медобори – зібрані матеріали впорядковані й описані; спільна експедиція з Кременецьким музеєм – розроблена карта «Розміщення природних багатств Тернопільської області»; була також зібрана рослинність, підготовлено гербарій.

Степаном Рокіцьким підготовлена багатоденна (майже місяць) експедиція у Придністров’я. Ще й сьогодні вражає її науковий рівень, зокрема, що стосується збору гербарію (перелік рослин українською і латинською мовами, місце, де ростуть тощо).

Науковцями музею неодноразово досліджувався степ Панталиха, який у цьому часі ще зберігав свою первісну рослинність.

Попри всю величезну наукову роботу, яку тоді проводив музей, найслабшим місцем була сучасність. Тривала переоцінка цінностей, музей дедалі чіткіше набирав статусу ідеологічної установи, яка перебувала під пильним наглядом нової влади і якій надали великі повноваження у вихованні населення на засадах більшовицької моралі. Для старшого покоління музейників така переорієнтація відбувалася важко. Адже все, що торкалося національної історії, влада послідовно викорінювала, цілеспрямовано зачищуючи музейні колекції, книжковий фонд та ін. У липні 1947-го у присутності члена обкому партії та представника архіву було перевірено книжковий фонд музею. Комісія виявила, що музейна збірка складається, в основному, з необлікованих книг із бібліотеки професорів Фінкеля та Перля й інших, які видало Наукове Товариство імені Шевченка (вказано, зокрема, що головою НТШ був М. Грушевський) і Товариство «Просвіта». В акті перевірки зазначено: «Більшість книг, виданих вказаним Товариством, за змістом є націоналістичними, їх потрібно вилучити негайно». Науково-довідковій літературі, що була серед книг, винесено окремий вердикт – вона може бути частково залишена для використання музеєм, а особливо важлива рідкісна література має бути передана для використання в Академію наук УРСР та іншим науково-дослідним установам. Вказану літературу, крім тієї, що залишається в музеї, було рекомендовано передати облдержархіву УМВС для обліку, збереження і «спрямування за призначенням». Зрозуміло, за яким…

А були ще й незаінвентаризовані книги, із яких було вилучено ще 10 400 примірників. Після такої «селекції» у музеї залишилося ще біля восьми тисяч незаінвентаризованих книжок. Цифри вилученої літератури вражають. На жаль, не збереглися (чи не віднайдені) списки «опальних» книжок.

Починаючи з перших повоєнних років, музейні збірки впорядковували систематично, налагоджували їх облік – і все під суворим контролем державних органів. За станом на перше січня 1948 р. у музеї було 16 інвентарних книг, у які записано 27 278 експонатів на суму 6 693 900 крб.

Чергова перевірка музейного фонду відбулась у вересні 1948-го. В акті від 29 вересня йдеться, що  з метою перевірки стану музейних цінностей Тернопільського музею створено нову комісію, до якої, крім Степана Рокіцького та Стефанії Садовської, увійшли також троє представників обласного відділу культосвітньої роботи. Комісія встановила наявність уже 17 інвентарних книг, де записано 12 620 номерів, за якими числилося 26 745 предметів. Чому упродовж одного року двічі інвентаризували музейні фонди і чому виявилася така суттєва різниця між ними – встановити не вдалося. У документах про це нема жодного слова.

1-3 червня 1949 р. було проведено вже комплексне обстеження Тернопільського і Кременецького музеїв. Роботу Тернопільського оцінено доволі критично. На думку влади, в експозиції мало місцевих матеріалів, нема зв’язку з районами області, недосконалий етикетаж, від 1944 р. є вакансія наукового працівника відділу природи тощо. Прозвучала критика і відділу фондів: нема окремого закритого приміщення, і при цьому – на другому поверсі влаштований гуртожиток для працівників. Вкрай негативно була оцінена робота завідувачки фондів Лелеки Н. І., яка працювала на цій посаді від листопада 1948 р. Насамперед, не передано фондові матеріали, вона їх не приймала і, таким чином, «немає відповідальних осіб за повну наявність заінвентаризованих фондів». Керівник відділу обов’язків майже не знає. Інвентаризацію, облік, збереження веде «по собственным соображения» (документ російською мовою), з інструкцією намагалась ознайомитися, але з цього нічого не вийшло. Працівниця російськомовна і абсолютно не володіє українською мовою.

Були висловлені зауваження і щодо інших працівників. Згадувалося, що украй негативно впливає на колектив науковий працівник відділу соціалістичного будівництва Загоруйко, який створив «нездорову обстановку страху, перед тим, навіть директор не наважується застосувати до нього адміністративне покарання». Комісія вказала й на інші недоліки у роботі музею та висловила конкретні рекомендації для поліпшення ситуації – всього 14 позицій. Рекомендовано було, зокрема, у місячний термін провести ревізію фондів і після цього за актом передати їх новому завідувачеві відділу.

Очевидно, вислідом цієї перевірки стало усунення С. Рокіцького з посади директора. Високоосвічена людина, ерудит, відмінний керівник і науковець поступився місцем Вікторові Корнілевському – людині, яка цілком вписувалась у систему того часу. Степан Рокіцький 1 липня 1949 р. був переведений на посаду завідувача відділу природи, на якій працював неповний рік – до 1 червня 1950 р. Чи був звільнений, чи інша причина вибуття – не з’ясовано. Було йому тоді 53 роки. В одному з документів зазначив, що через тяжку недугу не міг виїхати на стажування, тому послав іншого працівника. Був одиноким, мешкав у службовому кабінеті в приміщенні музею.

Він мав ще багато задумів і планів щодо реекспозиції музею, видавничої роботи, польових експедицій, результати яких ефективно впроваджував у життя. Зумів налагодити контакти з науково-дослідними інститутами України, з музеями Львова, Києва, Дніпропетровська, Кременця, Інститутом сільського господарства у Києві, Інститутом геології і географії АН України та ін. А тісні наукові зв’язки з Львівським академічним музеєм природи, встановлені ще у кінці 1940-их рр., були дієвими та результативними впродовж кількох десятиліть; особливо це проявилося під час створення нині діючої експозиції відділу природи.

Недосконала кадрова політика була не виною С. Рокіцького, а радше бідою того часу. Він керував музеєм перших п’ять повоєнних років, на які сповна припав кадровий «голод». Цей «голод» відчувавсь усюди, адже найосвіченіша частина місцевих громадян була страчена в тюрмах, частина поневірялася на засланнях, інші полягли у боях. Їхнє місце зайняли «лелеки» з інших теренів, часто без знання мови і без фахових знань. Тому вся непроста робота з відновлення музею лягла, по суті, на плечі двох людей: Стефанії Садовської і Степана Рокіцького.

Проте, на рівні міста роботу музейників, громадсько-суспільну в тому числі, оцінювали високо. У 1947 р. малочисельний колектив отримав пропозицію висунути зі свого середовища кандидата до міської Ради. Ним стала Стефанія Садовська, яка була обрана депутатом по 72-му виборчому округу Тернополя.

Упродовж століття змінювались уявлення про музей, його функції і завдання, роль у суспільстві. І виокремлення певних етапів на шляху розвитку музею є важливою складовою його історії. Бо на кожному з етапів були інша мета, здобутки, можливо, прорахунки, зумовлені особливостями епохи.

Проте найяскравіша сторінка в історії музею – це період підготовки і створення нині діючої експозиції. Але про це поговоримо згодом.

P.S. Стаття підготовлена за джерелами Державного архіву Тернопільської області, архіву та фондів музею.

Ярослава Гайдукевич, учений секретар Тернопільського обласного краєзнавчого музею