Борці за волю України

01

День Героїв відзначається щорічно 23 травня. Свято встановлене Другим Великим Збором ОУН у 1941 р. на вшанування українських вояків, які боролися і загинули за волю України. До них відносять лицарів Київської Русі, козаків, повстанців, Українських січових стрільців, вояків армії УНР, УПА та діячів ОУН.

Чому в травні? Саме в травні загинули ідеологи українського націоналістичного руху: Микола Міхновський (3 травня 1924 р.), Симон Петлюра ( 25 травня 1926 р.), Євген Коновалець (23 травня 1938 р.). День Героїв особливо урочисто відзначався в Західній Україні.

З 2014 року, коли розпочалася російська агресія, до списку Героїв відносять учасників Революції Гідності та українців, які здійснили подвиг в районі бойових дій на Донбасі. На сьогоднішній день це свято набуло значного поширення по всій Україні.

У своєму дописі я зупинюся на сучасних Героях України. Після трагічних подій на Майдані Незалежності 2014 року в Україну прийшла неоголошена війна. Ця боротьба за незалежність і суверенітет України проти російської агресії триває вже сьомий рік. Чи не щодня гинуть наші захисники, справжні герої. Саме вони там, на фронті, стоять і вмирають за те, щоб ми жили без війни. Жертвами війни стали тисячі загиблих бійців, десятки тисяч поранених. У війні з російським окупантом полягло більше сотні наших захисників з Тернопільщини.

В експозиції Тернопільського обласного краєзнавчого музею ми показуємо фотографії всіх загиблих, щоб знати і пам’ятати імена тих, хто віддав своє життя, захищаючи свою землю. Для нас вони – Герої.

Першим відкрив цей сумний список загиблих наш земляк генерал-майор Кульчицький Сергій Петрович – начальник управління бойової та спеціальної підготовки Національної гвардії України. Його батько, Петро Іванович – офіцер Збройних сил СРСР, родом з с. Великі Чорнокінці Чортківського району, перебував у групі радянських військ у Німеччині, тому його син-первісток у 1963 р. народився в німецькому місті Веймар. Ще з дитячих років він вирішив стати військовим. Військову освіту і вишкіл проходив в СРСР на Північному флоті. Коли Україна стала незалежною – перевівся в Україну, жив у Тернополі, Києві, Львові, очолював військову частину, був заступником начальника управління Західного територіального командування внутрішніх військ. Генерал Кульчицький навчав бойовій підготовці добровольців з Майдану. Тепер це перший батальйон Національної гвардії імені генерала Сергія Кульчицького.

Того дня, 29 травня 2014 року він летів на гелікоптері Мі-8 Національної гвардії України на гору Карачун, що під Слов’янськом. Віз воду, продукти, бронежилети своїм солдатам. Там розвантажили, взяли на борт 12 бійців, які летіли на відпочинок, а після злету – гелікоптер вибухнув. Був збитий російськими бойовиками пострілом з лісосмуги з переносного зенітного ракетного комплексу. Один військовослужбовець Національної гвардії дивом уцілів, але дістав тяжкі травми. Це другий пілот Олександр Макеєнко. Перебував у тому польоті ще один військовослужбовець-тернополянин Курилович Віталій Іванович – майор, начальник групи бойової та спецпідготовки ЗСУ. Похований у Тернополі. Генерал-майора Сергія Кульчицького поховали у Львові на Личаківському цвинтарі на полі почесних поховань. А мама Героя живе у Тернополі.

Указом Президента України від 20 червня 2014 р. « за виняткові військові заслуги перед Українською державою, героїзм і самопожертву, виявлені у захисті державного суверенітету України» Сергію Петровичу Кульчицькому присвоєно звання Героя України (посмертно).

Звання Героя України удостоєний молодий лейтенант Гарматій Володимир Михайлович – командир мінометного взводу 51-ої механізованої бригади. Народився в с. Чернелів-Руський Тернопільського району. Був на Майдані. Навчався на 5 курсі ТНЕУ, у 2013 р. закінчив військову кафедру університету. Коли мобілізували до армії, пішов не вагаючись. Загинув 25 липня 2014 р., підірвавшись на фугасі під час евакуації техніки у Свердловському районі Луганської області.

«За виняткову сміливість і героїзм, виявлені у захисті Державного суверенітету і територіальної цілосності України, вірність військовій присязі» 13 жовтня 2016 р. присвоєно звання Героя України. (посмертно)

Дивлячись на стенди з фотосвітлинами загиблих, не можна без хвилювання і болю читати їхні такі короткі біографії: народився – вчився – був на майдані – пішов добровольцем… Загинув… Кожне ім’я загиблого – приклад героїзму. Вони всі для нас Герої. Їх подвиг – безсмертний.

Надія Боженко, старший науковий співробітник відділу нової та новітньої історії

Наш оберіг – вишита сорочка

98599426_1192644297750470_1683399757218709504_o - копия

Протягом усього періоду існування одяг відтворював певну еволюцію світогляду людей, їх ставлення до різних навколишніх явищ, формування і розвиток звичаїв, обрядів, вірувань тощо. Від глибокої давнини і до сьогодні він задовольняв не лише матеріальні, а й духовні потреби людини, виконуючи необхідні захисні, соціальні, обрядові й оберегові функції.

Колись люди намагалися розібратися як влаштований світ, знайти пояснення незрозумілому, загадковому, таємничому. Людина прагнула привернути до себе добрі сили природи, а від злих захиститися і робила вона це за допомогою оберегів. Низка елементів одягу, чи його окремі частини, виконували оберегову функцію.

Одним із таких надійних оберегів виступала сорочка. Наші предки наділяли її магічними властивостями, вважалося, що через неї можуть передаватися різні хвороби, лінощі, або ж, навпаки, здоров’я, спритність тощо, припускалося, що вона є другою душею людини.

✔️Матеріалом для всіх українських сорочок завжди було біле лляне чи конопляне домоткане полотно. Одягнувши такі сорочки, люди почувалися здоровими, бо лляне і конопляне прядива мають специфічні ефірні масла, що захищають весь організм від переохолодження і перегрівання. А білий колір українських сорочок – найхарактерніша їх особливість.

✔️Сорочка складалася із шести чотирикутників різної величини, і якщо б виміряти їхнє співвідношення, то в ідеалі ми отримали б золоту пропорцію. Ці чотирикутники з’єднувалися між собою за допомогою хрестиків, вишитих, як правило, чорними нитками: аби жодна стороння енергія не могла крізь шви проникнути до людського тіла, бо хрест своєю енергією “розтинає”, знищує негативну енергію, а чорний колір її поглинає.

✔️Чітко було визначено й дні виготовлення сорочок. Найкращою дниною для шиття вважався четвер. Четвер є легким і вдалим. Чи не тому в народі побутує народний вислів: “Доживеш до старості, якщо матимеш “четвергову сорочку”. Протягом дня годилося покраяти і пошити таку сорочку, на якій нав’язували чимало вузликів. За повір’ям, такий виріб довго носитиметься, а його господар, якщо сорочки нікому не позичати, доживе до глибокої старості.

✔️Це ж саме стосувалося заготівлі й виготовлення барвників. Трави й коріння, з яких робили фарбу для колорування ниток, збирали в окремі свята, здебільшого напередодні Купала. Найкращим зіллям вважалося те, яке брали до сходу сонця і в найглухіших хащах. Листя й коріння рвали не голіруч, а лише через полотнину. Як бачимо, увесь технологічний процес, співголосний із чіткими магічними обрядами, які мали на меті захисні функції.

✔️Вишивання не було роботою чи наукою, швидше – магічний ритуал. За нього брались у визначені дні, із чистими світлими думками, закладаючи позитивну енергію у свою працю. Цікаво, що тоді жінки не копіювали чужі взори, не відшивали їх з інших виробів чи схем. Їх роботи були індивідуальними. Жінка володіла “мовою” орнаментального письма, де через кольори, лінії, візерунки створювала абсолютно унікальну річ, закодовану на добру долю для себе, чи рідної людини. А от відшити чужий узор для сорочки, наприклад, означало взяти на себе чужу долю.

У вишивці оберегом в повному розумінні цього слова було все – від кольору і складника нитки до самого орнаменту. Бавовняні нитки – найкраще підходять для постійного захисту від зурочень. Шовкові нитки – для збереження якості мислення допомагають в складних ситуаціях. Вовняні нитки – захищають тих людей, який вже торкнулося зло. А орнамент із цією ниткою може бути – сонце із хрестом у середині – постійно оберігатиме від холоду й темряви у житті. Лляні нитки – мають заспокійливу дію, особливо добре “працюють” при використанні стародавніх символів – при зображенні сонця, зірок, птахів, дерев.

Колір нитки також виконує захисну функцію, так для прикладу:

  • існує повір’я, що для захисту маленької дитини треба використовувати червоні нитки, а орнамент при цьому має бути – силует коня, півня;
  • для школярів необхідно застосовувати синьо-фіолетову гамму ниток, які захищають від сильної розумової перевтоми;
  • для збереження кохання треба вишивати червоно-помаранчевими нитками, при цьому в орнаменті повинні переважати кругові та хрестоподібні форми;
  • блакитна або золотаво-зелена вишивка допомагає успішному веденню справ у будь-якій сфері діяльності.

Отож, із давніх-давен наші пращури вірили, що саме вишита сорочка поєднувала у собі сукупність божественних енергій, що творили довершену і гармонійну долю людини. Сама тканина сорочки вважалася неприступною для злих духів. Але такі частини одягу – комір, манжети, поділ, розріз горловини старанно прикрашалися неповторними візерунками. Мовою містичної символіки  вони перегороджували шлях негативним силам до тіла і душі людини. Не дарма й дотепер існує вислів “народитися у сорочці”, який означає бути щасливим у житті. Можливо й тому не варто одягати чужу сорочку, так само, як і віддавати свою, бо в даному випадку можна прийняти на себе чужі негаразди і позбутися своєї щасливої долі.

Але чи кожна вишиванка може стати оберегом? Як виявляється, зовсім ні. Дійсно захистити свого господаря від біди може лише та сорочка, яка зроблена руками рідної людини. Матір, бабця, діти, брат чи сестра, сідаючи за вишивку, спочатку вмивали руки, молилися і лише потім з чистими думками починали роботу. Стібок за стібком утворювався певний візерунок, який був наповнений турботою та любов’ю. Постійно думаючи про ту людину, для якої робилася вишиванка, тримаючи перед уявним поглядом її образ, відчуваючи енергетику, характер, настрій, потреби, сорочка заряджалася позитивною енергією. А вибір тих чи інших візерунків-символів та специфічне поєднання кольорів робило сорочку надійним захистом свого господаря. Важливим було акуратне виконання, вишивка мала бути гладенькою, без вузлів, так як саме вузли обривають енергетичні зв’язки вишивки з носієм. Чоловік та жінка за традицією не вважаються кровними родичами, але якщо подружжя щасливе, то взаємно створені обереги також мають велику силу!

Однією із родзинок нашого музею є фондова група “Тканина”, яка нараховує більше 12тисяч одиниць збереження. Серед них близько дев’ятсот експонатів припадає на жіночі та чоловічі сорочки, які представляють всі сімнадцять районів області. Їх неповторну красу, колоритність та оригінальність можна побачити на постійних та експрес-виставках, які готують наукові співробітники музею.

Оксана Гулик, науковий співробітник музею

 

Наші славетні краяни на музичних сценах Європи: Соломія Крушельницька, Міро Скаля, Василь Безкоровайний

Щорічно, відповідно до указу Президента України  від 19 квітня 2003 року, враховуючи стратегічний курс України на європейську інтеграцію, в третю суботу травня в Україні відзначається День Європи. Україна – європейська держава за територією, тісно пов’язана з Європою історично. Ми об’єднані спільними цивілізаційними прагненнями,  цінностями і пріоритетами. Для України і Європи характерні тісні духовні та культурно-мистецькі взаємовпливи.

  Багато наших земляків, які прославили Тернопільщину своїми здобутками в галузі науки, літератури, музичного і образотворчого мистецтва, широко відомі й шановані в Європі. Наші краяни зробили вагомий внесок у багату скарбницю світової та європейської музичної культури.

  На оперних сценах провідних європейських театрів не раз вражали своїм талантом вихідці з Тернопільщини: славетна Соломія Крушельницька, неповторний тенор Міро Скаля, Климент Квятковський, Ігор Соневицький та інші.

  Соломія Крушельницька визнана найвидатнішою співачкою світу. Вона народилася 23 вересня  1872 року в селі Білявинці (тепер Бучацький район Тернопільської області). Дитячі та юнацькі роки  пройшли в с. Біла поблизу Тернополя. Унікальні вокальні здібності Соломії проявилися вже в ранні роки. У 1891 – 1893 роках навчалася  у Львівській консерваторії. Керівництво закладу високо оцінювало талант співачки. Активною концертною діяльністю Соломія займалася в студентські роки. Вже тоді вона отримувала запрошення від Польського оперного театру у Львові, але відмовлялася, бо хотіла співати в українській опері. 1893 року для удосконалення своєї майстерності співачка поїхала до Італії.  З середини 90-их років ХІХ ст. почався тріумфальний злет Соломії Крушельницької як оперної співачки. Її  гастрольна палітра була надзвичайно багатою. Голос Соломії такий чарівно-оксамитовий, лірично-драматичний  викликав неймовірне захоплення у  публіки. Вона виступала на сценах театрів Італії, Іспанії, Франції, Росії, Польщі, Португалії, Аргентини, Чілі, Єгипту. Виконувала арії в операх «Аїда», «Трубадур» Д. Верді, «Фауст» Ш. Гуно, «Кармен» Ж. Бізе та ін. Особливу славу  співачці принесло неповторне виконання арії Баттерфляй в однойменній опері Джакомо Пуччіні. Її виконання надзвичайно високо оцінив сам автор: «Найпрекрасніша і найчарівніша Баттерфляй». Так  написав Дж. Пуччінні на портреті, подарованому Соломії. З 1920 року Крушельницька залишила оперну  сцену  і займалася камерним співом. І в цьому жанрі вона отримала світове визнання, була удостоєна багатьох відзнак і нагород.

  У фондах Тернопільського  обласного краєзнавчого музею зберігаються численні фотоматеріали про творчість співачки, мистецькі твори та меморіальні речі. Значна частина експонатів представлена в експозиції відділу стародавньої історії музею.

     Наш земляк Мирослав Старицький – Скала (мистецьке псевдо Міро Скаля) – оперний співак (тенор), педагог, громадський діяч. Він менш відомий широкому загалу, але його творчість  визнана у світі музики. Спеціалісти  його голос називають  тенором від Бога. Народився 13 червня 1909 року в містечку Скала-Подільська (тепер Борщівський район Тернопільської області). Музичну освіту здобував у Львівському вищому музичному інституті імені Миколи Лисенка та у Львівській державній консерваторії. У 1942 році навчався в музичній академії у Відні (Австрія). Перші оперні партії виконував у Львівському оперному театрі. Співав сімома мовами: українською, російською, польською, німецькою, англійською, французькою, італійською  на  оперних сценах Європи й Америки, зокрема: в Берліні, Відні, Мадриді, Барселоні, Цюріху, Сан-Франциско, Вінніпезі. Проживаючи багато років за кордоном, Міро  Скаля в душі залишався українським патріотом. Виконував багато українських пісень, камерних творів, співав оперні арії українських композиторів («Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського, «Катерина» М. Аркаса та ін.). В 1963 році організував музично-драматичну студію для навчання українців. Записав 9 грамплатівок у США і Канаді. Міро Скаля своїм талантом і творчими здобутками сприяв і був провідником духовного єднання української та світової культури.

   В плеяді визначних діячів української музичної культури європейського і світового значення чільне місце посідає творчість Василя Безкоровайного – українського композитора, диригента, піаніста, вихідця з Тернополя.  Народився 12 січня 1880 року. З юних років захоплювався музикою, створював музичні гуртки і колективи. Освіту здобував у Львівській консерваторії. Попри життєві труднощі та поганий стан здоров’я  Василь  Безкоровайний не полишав музичних  захоплень. На початку 20-их років ХХ ст. в Тернополі організував філію Львівського вищого музичного інституту, а при  товаристві «Боян» – оркестр. В  Тернополі народилися його широко відомі музичні твори: «Думи мої» – партія тенора в супроводі оркестру, три сонати, два ноктюрни, оркестровка оперети «Наталка Полтавка». Вже тоді він видрукував 56 творів і ще близько 30 мав у рукописах. З 1944 року Василь Безкоровайний – на еміграції. Спочатку з Львівським оперним театром виїхав до Австрії, а з 1948 року проживав у м. Буффало (США). Саме тоді його творчість отримувала високу оцінку публіки і преси, а також міжнародне визнання. Він керував українськими хорами, вчив гри на фортепіано, писав нові музичні твори. Надзвичайно популярною стала «Українська родинна увертюра», яку виконував симфонічний оркестр.

Василь Безкоровайний залишив для світу велику музичну спадщину. Він є автором понад 350 різножанрових музичних творів, які виконувалися в Європі, Австралії, Канаді, США. Композитор писав духовну музику (псалми і пісні на слова українських поетів), хорові твори, створив дитячу казку-оперету «Червона шапочка». Дуже яскрава і популярна його пісенно-танцювальна музика. У фондах нашого музею знаходиться архів композитора: фотосвітлини, книги, ноти музичних творів, музичні видання.

Любов Катеринюк, завідувачка відділу нової та новітньої історії музею

Музею збагачено вітриною годинників

Експозицію відділу нової та новтньої історії музею збагачено вітриною – розділом годинників збірки установи. 57 одиниць кишенькових та ручних, настінних та настільних, сувенірних відмірювачів часу   різних конфігурацій та форм, механічно-пружинного заведення представляють фірмові заводи Австрії, Німеччини, США, СРСР, Швейцарії тощо.