Світ дитинства та казки

афiша_дiти_20

Дітей завжди приваблюють яскраві, барвисті забавки. У наш час українська народна іграшка все більше знаходить своє місце в музейних експозиціях і приватних зібраннях, стає об’єктом споглядання  та інтересу як дорослих, так і дітей. Яскравим свідченням цього є фондові збірки нашого музею на основі яких експонується виставка «Світ дитинства та казки», присвячена Міжнародному дню захисту дітей.

Тут можна побачити вітрину керамічних іграшок-свистунців (коники, баранці, олені, вершники, фантастичні звірі, птахи), твори відомого майстра-кераміка з с. Голгоча Підгаєцького району Степана Дяківа, а також невідомих народних умільців.

 

Представлено на виставці і всім відомі опішенські іграшки (Полтавщина).

Нечисельна за кількістю, але цікава за асортиментом і високим фаховим рівнем виконання, група дерев’яної іграшки: деркачі, свистунці, ляльки-неваляйки, фуркала, літунці тощо. Їх автор –  заслужений працівник культури України, майстер народної іграшки Іван Сидорук з м. Ковель Волинської області.

 

Один із напрямків всебічного розвитку дитини є спілкування з книгами. Музейна колекція збагачена дитячими книжками та журналами. Частина з них теж експонується на виставці. Зокрема, твори тернопільських дитячих авторів Ірини Мацько та Марти Чопик, які люб’язно подарували свої книги у фонди Тернопільського обласного краєзнавчого музею.

Доповнюють виставку афіші Тернопільського академічного обласного театру актора і ляльки.

Наталя Українець, завідувачка відділу науково-просвітницької роботи музею

Борці за волю України

01

День Героїв відзначається щорічно 23 травня. Свято встановлене Другим Великим Збором ОУН у 1941 р. на вшанування українських вояків, які боролися і загинули за волю України. До них відносять лицарів Київської Русі, козаків, повстанців, Українських січових стрільців, вояків армії УНР, УПА та діячів ОУН.

Чому в травні? Саме в травні загинули ідеологи українського націоналістичного руху: Микола Міхновський (3 травня 1924 р.), Симон Петлюра ( 25 травня 1926 р.), Євген Коновалець (23 травня 1938 р.). День Героїв особливо урочисто відзначався в Західній Україні.

З 2014 року, коли розпочалася російська агресія, до списку Героїв відносять учасників Революції Гідності та українців, які здійснили подвиг в районі бойових дій на Донбасі. На сьогоднішній день це свято набуло значного поширення по всій Україні.

У своєму дописі я зупинюся на сучасних Героях України. Після трагічних подій на Майдані Незалежності 2014 року в Україну прийшла неоголошена війна. Ця боротьба за незалежність і суверенітет України проти російської агресії триває вже сьомий рік. Чи не щодня гинуть наші захисники, справжні герої. Саме вони там, на фронті, стоять і вмирають за те, щоб ми жили без війни. Жертвами війни стали тисячі загиблих бійців, десятки тисяч поранених. У війні з російським окупантом полягло більше сотні наших захисників з Тернопільщини.

В експозиції Тернопільського обласного краєзнавчого музею ми показуємо фотографії всіх загиблих, щоб знати і пам’ятати імена тих, хто віддав своє життя, захищаючи свою землю. Для нас вони – Герої.

Першим відкрив цей сумний список загиблих наш земляк генерал-майор Кульчицький Сергій Петрович – начальник управління бойової та спеціальної підготовки Національної гвардії України. Його батько, Петро Іванович – офіцер Збройних сил СРСР, родом з с. Великі Чорнокінці Чортківського району, перебував у групі радянських військ у Німеччині, тому його син-первісток у 1963 р. народився в німецькому місті Веймар. Ще з дитячих років він вирішив стати військовим. Військову освіту і вишкіл проходив в СРСР на Північному флоті. Коли Україна стала незалежною – перевівся в Україну, жив у Тернополі, Києві, Львові, очолював військову частину, був заступником начальника управління Західного територіального командування внутрішніх військ. Генерал Кульчицький навчав бойовій підготовці добровольців з Майдану. Тепер це перший батальйон Національної гвардії імені генерала Сергія Кульчицького.

Того дня, 29 травня 2014 року він летів на гелікоптері Мі-8 Національної гвардії України на гору Карачун, що під Слов’янськом. Віз воду, продукти, бронежилети своїм солдатам. Там розвантажили, взяли на борт 12 бійців, які летіли на відпочинок, а після злету – гелікоптер вибухнув. Був збитий російськими бойовиками пострілом з лісосмуги з переносного зенітного ракетного комплексу. Один військовослужбовець Національної гвардії дивом уцілів, але дістав тяжкі травми. Це другий пілот Олександр Макеєнко. Перебував у тому польоті ще один військовослужбовець-тернополянин Курилович Віталій Іванович – майор, начальник групи бойової та спецпідготовки ЗСУ. Похований у Тернополі. Генерал-майора Сергія Кульчицького поховали у Львові на Личаківському цвинтарі на полі почесних поховань. А мама Героя живе у Тернополі.

Указом Президента України від 20 червня 2014 р. « за виняткові військові заслуги перед Українською державою, героїзм і самопожертву, виявлені у захисті державного суверенітету України» Сергію Петровичу Кульчицькому присвоєно звання Героя України (посмертно).

Звання Героя України удостоєний молодий лейтенант Гарматій Володимир Михайлович – командир мінометного взводу 51-ої механізованої бригади. Народився в с. Чернелів-Руський Тернопільського району. Був на Майдані. Навчався на 5 курсі ТНЕУ, у 2013 р. закінчив військову кафедру університету. Коли мобілізували до армії, пішов не вагаючись. Загинув 25 липня 2014 р., підірвавшись на фугасі під час евакуації техніки у Свердловському районі Луганської області.

«За виняткову сміливість і героїзм, виявлені у захисті Державного суверенітету і територіальної цілосності України, вірність військовій присязі» 13 жовтня 2016 р. присвоєно звання Героя України. (посмертно)

Дивлячись на стенди з фотосвітлинами загиблих, не можна без хвилювання і болю читати їхні такі короткі біографії: народився – вчився – був на майдані – пішов добровольцем… Загинув… Кожне ім’я загиблого – приклад героїзму. Вони всі для нас Герої. Їх подвиг – безсмертний.

Надія Боженко, старший науковий співробітник відділу нової та новітньої історії

Трагічна історія книги. “Кобзар” Тараса Шевченка 1927 року

01

До Дня перепоховання праху Тараса Шевченка на Чернечій горі

“Кобзар” – книга, яка є у кожній українській хаті, яку багато хто знає напам’ять, яку переписували і навіть ілюстрували у рукописах. Вже перше видання стало рідкісним ще за життя поета, бо після арешту Тараса Шевченка у 1847 році “Кобзар” був заборонений у Російській імперії і вилучався як з бібліотек, так і з особистих книгозбірень.

Сьогодні пам’ять про великого поета зберігається у мільйонах примірників його творів, але є серед них один із насправді трагічною та водночас мотивуючою історією.

Чи бачили ви “Кобзар”, який 20 років знаходився в таборах ГУЛАГу?

Особливою у музейній Шевченкіані є збірка поезій 1927 року київського видавництва “Сяйво”. Невеличкий, аж почорнілий томик привезла із заслання Євгенія Будник-Кекіш і вже в роки незалежності України передала реліквію на збереження до музейної скарбниці. Історію своїх поневірянь тернополянка зворушливо описала у листі:

“Народилась я 1924 року в с. Чайчинці Вишнівецького району. Під час німецької окупації вступила до лав Юнацтва ОУН. Брала участь у визвольних змаганнях, а коли почалася друга большевицька окупація боротьба продовжувалася.️ Отже, в 1945 р. я потрапила раненою до рук большевиків. Після страшних допитів в катівні Крем’янецької тюрми, була засуджена на десять років ув’язнення і п’ять – позбавлення прав. Покарання відбувала у Воркуті.️ Вже минав другий рік неволі, я працювала на будові. В бригаді був літній чоловік, теж невільник, родом з України, Кам’янця-Подільського, Степан Налигач. Одного разу він сказав: “Вже 10 років караюсь в таборах. Чорні та пекельні ці роки були… Оце незабаром я звільняюсь…Хочу в тебе запитати, який носиш на душі тягар? У твоїх очах стільки смутку і болю, ще ні разу не бачив твоєї усмішки. Хотів би тебе чимось потішити чи розрадити, але не знаю як”️  “Недавно я втратила двох моїх братів, тож немає таких слів, якими б ви могли мене втішити. Закатували моїх братів енкаведисти, одного на Україні, а другого в концтаборі, батьки і сестри з дітками вивезені до Сибіру”. Розповіла все і заплакала… Цей мученик Степан Налигач слухав мою розповідь і сумно дивився за обрій тундри… “Так, так вони нікого не пощадили.” Не забула я розказати про наші визвольні змагання, про які він нічого не знав, яка в сорокові роки була боротьба з німецькими окупантами, пізніше з большевиками. ️”Не пропали марно наші труди двадцятих років. Ви продовжили нами почату боротьбу, спасибі Вам,” промовив… На його очах бриніли дві сльози. “Я хочу тобі подарувати те, що маю найдорожче. Ще на початку мого ув’язнення мої донечки вислали мені. Візьми, дитино, бо ж тільки почався твій трудний шлях, тобі з ним буде легше вижити.” Дає мені “Кобзар”! ️О, Господи! Ти мій! Який величний дарунок! Взяла з великою вдячністю тремтячими руками “Кобзар”, поцілувала його, а на очі навернулися сльози. Тепер я не самітна. В свобідний час читала, вивчала напам’ять, співала пісні на слова Шевченка. Тривожило мене тільки одно де заховати “Кобзар ” від надзору чи тоді коли ми здавали свої вбогі речі в “прожарку”. Не раз загортала свій скарб в якусь ганчірку, запихала в рукав бушлата і зав’язувала, аби не випав. Через обшуки в бараці не було де заховати, але він, мій “Кобзар”, допоміг пройти всю колючу ниву, з ним я вижила. А він, сердешний, перебув два терміни ув’язнення, тобто 20 років: 10 Степана Налигача і 10 моїх. Ось чому він має такий жалюгідний вигляд.”

І справді, не кожен зупиниться оглянути нічим непримітну книгу, більше уваги дістається найвартіснішому виданню ,,Кобзаря” з ілюстраціями нашого земляка Івана Марчука. Але цікаво, що обидва раритети мають дещо спільне: 42 картини до творів Шевченка геніального Івана Марчука, 42 гравюри у виконанні Петра Носка.
На жаль, у примірника, що належав Є. Кекіш вціліло лише 37.

Трагічною була й історія видання збірки поезій Тараса Шевченка 1927 року. Фактично весь наклад (50 тисяч примірників) був знищений у 30-ті роки. Автора передмови Фелікса Якубовського звинуватили у приналежності до “Польської революційної організації” та розстріляли 1937 року.

Прихильнішою була доля до художника Петра Носка, який дивом пережив голод та репресії. Серія ілюстрацій, створена у 20-ті ХХ ст. – самобутня та неповторна, адже прототипами багатьох були його батьки та донечка Таня, яку він сам виховував з двох років. Вшановуючи пам’ять художника П. Носка, його дочка відшукала у Парижі в бібліотеці Симона Петлюри примірник, який став зразком для факсимільного відтворення видання збірки поезій Т. Шевченка (Тетяна Носко побувала в Тернополі 2003-го).

Щороку фонди музею поповнюють сотні нових видань різноманітної тематики. Надзвичайно цінною є колекція “Кобзарів”: презентабельні, подарункові чи ілюстровані геніями, пожовклі, вицвілі чи почорнілі – у кожного з них своя особлива місія…

Світлана Ковальчук, завідувачка сектора обліку відділу фондів

Переглядайте відео на нашому YouTube-каналі: https://youtu.be/U0e5Xq2LIWI

Всесвітній день вишиванки

Пропонуємо етнографічну віртуальну подорож фондовою скарбницею Тернопільського обласного краєзнавчого музею, якою нагадаємо світу про красу української культури, неповторність етнічного вишитого одягу.
Українська вишиванка – один із головних символів нашого народу. Вона символізує зв’язок поколінь, будить патріотичні почуття в серці кожного українця. У ній розповідаються історії, пишуться долі…

Переглядайте відео на нашому YouTube-каналі:  https://youtu.be/TRlmpCDbkZY

Наш оберіг – вишита сорочка

98599426_1192644297750470_1683399757218709504_o - копия

Протягом усього періоду існування одяг відтворював певну еволюцію світогляду людей, їх ставлення до різних навколишніх явищ, формування і розвиток звичаїв, обрядів, вірувань тощо. Від глибокої давнини і до сьогодні він задовольняв не лише матеріальні, а й духовні потреби людини, виконуючи необхідні захисні, соціальні, обрядові й оберегові функції.

Колись люди намагалися розібратися як влаштований світ, знайти пояснення незрозумілому, загадковому, таємничому. Людина прагнула привернути до себе добрі сили природи, а від злих захиститися і робила вона це за допомогою оберегів. Низка елементів одягу, чи його окремі частини, виконували оберегову функцію.

Одним із таких надійних оберегів виступала сорочка. Наші предки наділяли її магічними властивостями, вважалося, що через неї можуть передаватися різні хвороби, лінощі, або ж, навпаки, здоров’я, спритність тощо, припускалося, що вона є другою душею людини.

✔️Матеріалом для всіх українських сорочок завжди було біле лляне чи конопляне домоткане полотно. Одягнувши такі сорочки, люди почувалися здоровими, бо лляне і конопляне прядива мають специфічні ефірні масла, що захищають весь організм від переохолодження і перегрівання. А білий колір українських сорочок – найхарактерніша їх особливість.

✔️Сорочка складалася із шести чотирикутників різної величини, і якщо б виміряти їхнє співвідношення, то в ідеалі ми отримали б золоту пропорцію. Ці чотирикутники з’єднувалися між собою за допомогою хрестиків, вишитих, як правило, чорними нитками: аби жодна стороння енергія не могла крізь шви проникнути до людського тіла, бо хрест своєю енергією “розтинає”, знищує негативну енергію, а чорний колір її поглинає.

✔️Чітко було визначено й дні виготовлення сорочок. Найкращою дниною для шиття вважався четвер. Четвер є легким і вдалим. Чи не тому в народі побутує народний вислів: “Доживеш до старості, якщо матимеш “четвергову сорочку”. Протягом дня годилося покраяти і пошити таку сорочку, на якій нав’язували чимало вузликів. За повір’ям, такий виріб довго носитиметься, а його господар, якщо сорочки нікому не позичати, доживе до глибокої старості.

✔️Це ж саме стосувалося заготівлі й виготовлення барвників. Трави й коріння, з яких робили фарбу для колорування ниток, збирали в окремі свята, здебільшого напередодні Купала. Найкращим зіллям вважалося те, яке брали до сходу сонця і в найглухіших хащах. Листя й коріння рвали не голіруч, а лише через полотнину. Як бачимо, увесь технологічний процес, співголосний із чіткими магічними обрядами, які мали на меті захисні функції.

✔️Вишивання не було роботою чи наукою, швидше – магічний ритуал. За нього брались у визначені дні, із чистими світлими думками, закладаючи позитивну енергію у свою працю. Цікаво, що тоді жінки не копіювали чужі взори, не відшивали їх з інших виробів чи схем. Їх роботи були індивідуальними. Жінка володіла “мовою” орнаментального письма, де через кольори, лінії, візерунки створювала абсолютно унікальну річ, закодовану на добру долю для себе, чи рідної людини. А от відшити чужий узор для сорочки, наприклад, означало взяти на себе чужу долю.

У вишивці оберегом в повному розумінні цього слова було все – від кольору і складника нитки до самого орнаменту. Бавовняні нитки – найкраще підходять для постійного захисту від зурочень. Шовкові нитки – для збереження якості мислення допомагають в складних ситуаціях. Вовняні нитки – захищають тих людей, який вже торкнулося зло. А орнамент із цією ниткою може бути – сонце із хрестом у середині – постійно оберігатиме від холоду й темряви у житті. Лляні нитки – мають заспокійливу дію, особливо добре “працюють” при використанні стародавніх символів – при зображенні сонця, зірок, птахів, дерев.

Колір нитки також виконує захисну функцію, так для прикладу:

  • існує повір’я, що для захисту маленької дитини треба використовувати червоні нитки, а орнамент при цьому має бути – силует коня, півня;
  • для школярів необхідно застосовувати синьо-фіолетову гамму ниток, які захищають від сильної розумової перевтоми;
  • для збереження кохання треба вишивати червоно-помаранчевими нитками, при цьому в орнаменті повинні переважати кругові та хрестоподібні форми;
  • блакитна або золотаво-зелена вишивка допомагає успішному веденню справ у будь-якій сфері діяльності.

Отож, із давніх-давен наші пращури вірили, що саме вишита сорочка поєднувала у собі сукупність божественних енергій, що творили довершену і гармонійну долю людини. Сама тканина сорочки вважалася неприступною для злих духів. Але такі частини одягу – комір, манжети, поділ, розріз горловини старанно прикрашалися неповторними візерунками. Мовою містичної символіки  вони перегороджували шлях негативним силам до тіла і душі людини. Не дарма й дотепер існує вислів “народитися у сорочці”, який означає бути щасливим у житті. Можливо й тому не варто одягати чужу сорочку, так само, як і віддавати свою, бо в даному випадку можна прийняти на себе чужі негаразди і позбутися своєї щасливої долі.

Але чи кожна вишиванка може стати оберегом? Як виявляється, зовсім ні. Дійсно захистити свого господаря від біди може лише та сорочка, яка зроблена руками рідної людини. Матір, бабця, діти, брат чи сестра, сідаючи за вишивку, спочатку вмивали руки, молилися і лише потім з чистими думками починали роботу. Стібок за стібком утворювався певний візерунок, який був наповнений турботою та любов’ю. Постійно думаючи про ту людину, для якої робилася вишиванка, тримаючи перед уявним поглядом її образ, відчуваючи енергетику, характер, настрій, потреби, сорочка заряджалася позитивною енергією. А вибір тих чи інших візерунків-символів та специфічне поєднання кольорів робило сорочку надійним захистом свого господаря. Важливим було акуратне виконання, вишивка мала бути гладенькою, без вузлів, так як саме вузли обривають енергетичні зв’язки вишивки з носієм. Чоловік та жінка за традицією не вважаються кровними родичами, але якщо подружжя щасливе, то взаємно створені обереги також мають велику силу!

Однією із родзинок нашого музею є фондова група “Тканина”, яка нараховує більше 12тисяч одиниць збереження. Серед них близько дев’ятсот експонатів припадає на жіночі та чоловічі сорочки, які представляють всі сімнадцять районів області. Їх неповторну красу, колоритність та оригінальність можна побачити на постійних та експрес-виставках, які готують наукові співробітники музею.

Оксана Гулик, науковий співробітник музею