Згадаймо всіх поіменно

95930003_1183814475300119_9024378806097412096_n

Ось і наблизились ці визначні травневі дні, які 75 років тому принесли світу перемогу і мир. У 2004 р. Генеральна Асамблея ООН проголосила 8 і 9 травня Днями пам’яті і примирення всіх жертв Другої світової війни. Сьогодні в Україні, так само як і в Європі відзначаються: 8 травня – День пам’яті і примирення, 9 травня – День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні –  свято, яке відзначається на державному рівні, починаючи з 2016 р. на зміну радянському святу Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр. Весь світ у ці дні вшановує пам’ять всіх жертв найжахливішої війни ХХ ст.

У Тернопільському обласному краєзнавчому музеї є велика фондова колекція матеріалів учасників Другої світової війни, які хоробро боролися за звільнення людства від нацизму в складі радянських військ від рядового солдата до генерала. Це унікальні експонати, зібрані науковцями музею: світлини бійців, їх нагороди, особисті речі, подяки за героїзм і звільнення міст України, Росії, Європи. Пожовтілі від часу листи з фронту до рідних, похоронки, фотокадри бойових операцій не залишають нікого байдужими.

Енергетика вічності!..

Власне, «на самому порозі», непередбачуваного запровадження карантину виставкова зала музею прийняла персональну виставку живопису Михайла Дирбавки «Тернопільські святині». Презентацію проєкту благословив священик, привітав колегу народний художник України Богдан Ткачик, фотосесію провів заслужений журналіст України Олег Снітовський. Щоправда, 42 тематичних полотна («Церква Преображення Господнього», «Дзвіниця костьолу в Дрогобичі», «Зарваниця», «Новий Єрусалим в Зарваниці», «Маріїнський центр», «Зарваниця. Церква Свято-Троїцького монастиря», «Собор св. Петра і Павла в с. Струсові», «Городенка», «Тернопільський храм», «Вид на Збараж», «Церква у Старому Вишнівці», «Церква в Гримайлові, «Церква в с. Мотовилівка», «Церква в с. Чагарі», інші) «споглядає тільки коронавірус».

Наївно, проте віриться, що вправно зображені намолені храми збагатять позитивну енергетику нашої установи.

Вітання з Великоднем

Штрихи до історії музею

FB_IMG_1589531845366

Пропонуємо вашій увазі декілька штрихів до історії Тернопільського обласного краєзнавчого музею, який у ці дні відзначає 107-у річницю з часу створення.

13 квітня 1913 року  відбулася подія далеко не місцевого значення для Тернополя – відкриття Подільського музею товариства «Народна школа». Напередодні був виданий «Путівник по Подільському музеєві Товариства народна школа в Тернополі» (Тернопіль, друкарня Леона Вежбіцького, 1913). Що свідчило уже тоді про серйозну науково-дослідницьку роботу зачинателів та організаторів музею. Це було перше сховище старожитностей області. Музейна експозиція  була розміщена у чотирьох великих залах товариства на тодішній вулиці Качали, 2 (будинок зберігся, нині – це бульвар Тараса Шевченка). Представлені у музеї експонати відтворювали, в основному, історичне минуле, культуру, природу краю. Тут була велика археологічна колекція, предмети міського побуту ХVІІ – ХІХ ст. (старовинні меблі, фарфор, різні види тканин, годинники), рідкісні документи та стародруки (документи на пергаменті польських королів, дипломи, календарі тощо). Найбільшою була нумізматична колекція: тільки в експозиції було виставлено 1300 монет та медалей різного часу. Унікальний метеорит, вагою майже два кілограми, був серед виставлених природничих матеріалів.

Невеликий за обсягом, відомчий за статусом, без належного фінансування, але вже на той час з доволі вагомим науковим набутком і численними колекціями – він започаткував історію музейництва на Тернопіллі й переріс згодом у потужну українську науково-просвітницьку інституцію – Тернопільський обласний краєзнавчий музей.

На своєму тривалому шляху музей пережив розруху двох світових воєн, окупацію польську, більшовицьку та німецьку. Багато втрачав і знову відроджувався. Але упродовж усіх років, всупереч чужинецьким властям та утискам залишався центром українства, національної думки, ідеї, дії.

Оглядаючись на понад столітню історію, аналізуючи наукові та просвітницькі здобутки можемо відзначити уже з погляду нинішнього дня найсильніші сторони, які дозволяють стати музеєві еталоном музейної науки і просвітництва у краї.

Це найперше – кадровий потенціал. Високий рівень освіченості, фаховості, відданості, захоплення, якась направду жертовна посвята любимій справі. У музейництві України відомі їх імена: Стефанія Садовська, Степан Рокіцький, Борис Ельгорт, Ігор Герета, Венедикт Лавренюк, Ганна Швець Сидонія Зелінська, Олександр Ситник, Людмила Булгакова… Їх багато, вони працювали у різний час, але їх вклад у розбудову музею дійсно неоціненний.

Друга складова багаторічного успіху музею його наукові напрацювання і розробки, акцент нам дає можливість на високому рівні тримати підвалини музейного просвітництва.

Симбіоз цих двох складових дав можливість створити експозицію, якою уже майже 40 років захоплюються не тільки відвідувачі, але й учені різних галузей.

Сьогоднішні музейні традиції продовжила молодша генерація науковців, які якось непомітно, але так стрімко, творчо, з таким завзяттям та охотою творять сучасну історію музею. Видається, музей надовго став справою їх життя. Захоплююсь ними.

А тепер трохи історії. Власне,  деякі окремі, найбільш яскраві, але досі невідомі періоди діяльності обласного краєзнавчого музею.

Отже, 1940-ві роки…  У державному статусі музей перебуває з кінця грудня 1939 року. Саме тоді Регіональний Подільський музей був реорганізований і на його базі створено новий музейний заклад, з новим штатом працівників та новими завданнями. Найскладнішими і найдраматичнішими на його столітньому шляху виявилися 1940-ві рр. Двічі (навіть тричі) у цей час змінювалась влада і кожна зі своїм – мусимо визнати – не найгіршим розумінням музейної справи, часті переїзди з одного приміщення в інше, пошуки фахових працівників, надходження мистецьких та інших колекцій з теренових музеїв і родових шляхетських маєтків та їхня атрибуція, втрати воєнного часу (не обчисленні, на жаль, досі), створення експозицій – такий обсяг роботи, така творча потуга за коротке десятиліття не може не дивувати музейників нового покоління, науковців з новими технологіями та можливостями.

Документи цього періоду частково втрачені, інші – вкрай суперечливі, але виявлені недавно нові джерела дають змогу заповнити невідомі досі сторінки з життя музею окресленого періоду, а в інші – внести уточнення та зміни. Стосується це насамперед кадрової політики. Процес забезпечення фаховими працівниками був тривалим, а інколи, через неузгодженість у цих питаннях, особливо в пошуках кандидатур на керівні посади – заплутаним та незрозумілим. Так закралася помилка щодо першого директора Тернопільського історико-краєзнавчого музею – таку назву мав музей у 1939 – 1940-их роках. Справді, Буцикіна Надія Іванівна, відома в Україні та Росії музеєзнавець і краєзнавець, з вищою фаховою освітою, великим досвідом музейної роботи була призначена на посаду директора новоствореного музею на початку 1940-го року. Проте нові дослідження дають змогу відтворити повнішу картину тих літ. Процес створення державного музею був непростим і тривалим, почався задовго до офіційного наказу Народного комісаріату освіти УРСР, підписаного за кілька днів до нового 1940 року.

Напередодні вступу Червоної армії в Тернопіль, у серпні 1939 р. відомий художник Теодор Вацик отримав посаду завідувача відділу мистецтв у міському музеї. А з вересня бачимо його вже на посаді інспектора з музейної справи обласного відділу народної освіти із завданням підібрати працівників для нового музею. 14 листопада 1939 року Теодор Вацик офіційно обійняв посаду директора музею. Аналіз документів того часу дає підстави стверджувати, що обидві посади – інспектора та директора – йому доводилося суміщати.

Теодор Вацик (у деяких документах радянської доби – Федір) – людина цікавої долі, сповненої нелегкими життєвими і творчими колізіями. Відомий в Україні та поза її межами художник, він народився 11 квітня 1886 р. За офіційним джерелом, місцем його народження є Тернопіль, за матеріалами особистих справ працівників музею – село Колодіївка колишнього Скалатського повіту.  Дата народження в одному та іншому джерелі сходиться.

Після закінчення Тернопільської гімназії Т. Вацик студіював у Краківській Академії Мистецтв (1904-1909 рр.), у класі Юліана Панкевича. Майстерність удосконалював у Відні, Мюнхені, Венеції. Під час Першої світової війни мобілізований до австрійської армії, воював на Італійському фронті, був поранений. Відтак доля привела його в ряди УГА, а далі недовго був Відень і триваліший час – Італія (1920-1924). Повернувшись в Україну, художник працював на Закарпатті (Берегово, Ужгород), тут викладав та продовжував працювати творчо.

У 1935-1942 рр. Т. Вацик жив і працював у Тернополі. У музейних документах зазначено, що проживав він на вул. Новій, 7, був художником фресок і що трудовий стаж його становив 31 рік. У списках працівників музею за другу половину 1941 р. Т. Вацик уже не значиться. У 1942 році емігрував до Німеччини і мешкав там до кінця життя. Помер художник 22 червня 1968 р. у м. Пляттінг.

Теодор Вацик – митець багатожанровий. До його творчого доробку належить низка ікон, портретів, пейзажів, церковних інтер’єрів тощо. Роботи Т. Вацика зберігаються в музеях Львова, Праги, Мюнхена, приватних колекціях. У Тернопільському краєзнавчому музеї є сім його робіт («Автопортрет» ТКМЖ-1085, «Портрет брата» ТКМЖ 1084, «Півонії» ТКМЖ-1081, «Меланхолія», «Портрет жінки» ТКМЖ-1083, «Квіти» ТКМЖ-1082 та ін.). Ескіз «Полювання на мамонта», за припущенням дослідниці його творчості, мистецтвознавця Віри Стецько, був зроблений для експозиції музею.

Після Теодора Вацика музей очолила Надія Буцикіна – саме на початок 1940-их рр. припало масове переселення людей зі східних  та центральних областей України і призначення їх на керівні посади. В акті від 15 вересня 1940 р. зазначено: «Буцикіна прийняла від наукового працівника Садовської дві головні інвентарні книги. Від Вацика – директора музею прийняла кілька папірців, неоформлених і не записаних у жодну книгу…»

Десь до середини 1940 р. музей був укомплектований, у штаті значилося біля 20 осіб наукового і технічного персоналу. До кінця цього ж року музей освоїв майже увесь дім колишнього товариства «Народна школа» на вул. Качали, куди він переїхав із Нового замку (замку Стшалковського), де перебував 12 років.

У новому статусі як державний заклад і в такому персональному складі музей працював до початку війни. За неповний рік було створено експозиційні відділи природи, історії, соціалістичного будівництва, етнографії. Для методичної допомоги в організаційних питаннях, побудові експозиції за музеєм був закріплений Житомирський краєзнавчий музей.

Загальне керівництво музеями України здійснювало управляння музеїв Народного комісаріату освіти УРСР. На адресу музею надійшла низка документів для забезпечення його функціонування: типове положення про краєзнавчі музеї, положення про організацію Наукової ради музею, інструкція по виявленню, оцінці та перерозподілі наукових, мистецьких, антикварних цінностей, про взяття на облік пам’ятків культури, музейних та бібліотечних збірок, що їх зберігали у пристосованих приміщеннях. Зокрема, до 10 лютого 1940 року було зобов’язано зареєструвати всі пам’ятки культури, бібліотеки, музейні і приватні збірки і розподілити їх поміж державними музеями та бібліотеками; особливо це стосувалося фондів, сконцентрованих у колишніх маєтках і замках.

Музеям, отже, приділяли велику увагу, і робота стрімко налагоджувалася. Влада планувала створити в області ще три музеї. Зі звітів до обласного статистичного управління можна почерпнути відомості, що за станом  на 1 січня 1940 р. персоналу Тернопільського музею ще не було, але числилося 3000 експонатів. Відповідальний за організацію музею в Борщеві Уризон Хаїм Леонтійович повідомляв, що Борщівський музей створений 1 грудня 1939 р., у ньому є 220 експонатів, бібліотека, в якій було 790 книг, «…крім тих, що знаходились у закритих шафах», вони не інвентаризовані через «брак ключів».

Бережанський музей був організований у грудні 1939 р., розташований на вулиці Гертлера, в штаті був один працівник. У музеї числився 1271 експонат, для огляду було встановлено 365 музейних предметів. Бібліотеки не мали. Загальна площа цього музею була 88 м2, стільки ж було відведено під експозицію. Підпис директора під цією інформацією не розбірливий

Набагато обширніша інформація у цьому звіті про Кременецький краєзнавчий музей, який був створений 1937 р. і займав дев’ять кімнат у комплексі будинків ліцею та окремий будинок при вулиці Словацького, 29 («історичний дім родини поета Словацького»). На кінець 1939 р. в інвентарну книгу цього музею було записано 1982 експонати, «…а багато закуплених поки не обліковані». Підписав звіт Ф. Мончак.

Проте реорганізація музейної справи на Тернопіллі тривала ще чималий час, і до початку червня 1941 р. документами партійної і виконавчої  гілок обласної влади було прийнято рішення про створення двох державних музеїв: Тернопільського у статусі обласного і Кременецького у статусі районного.

У травні 1941 р. у Тернопільському музеї була створена Наукова рада, до якої увійшли директор музею Н. Буцикіна, її заступник П. Салій та ще дев’ять осіб: представники від обкому партії – Шерман, міськкому партії – Чуб, від Інституту вдосконалення вчителів – Фролов, від міської ради – її голова Смицький, директор музичної школи Крих та ін.

У липні 1940 р. в обласному відділі народної освіти (облвно) було офіційно зареєстровано бібліотеку музею та отримано на неї реєстраційну картку. Даних про кількість книг у документі нема. Починаючи з часу створення експозиції, велику увагу приділяли залученню відвідувачів щоденно із середини 1940-го року вели їх ретельний облік за спеціально встановленою формою.

Із початком війни у музеї сталися зміни, це була в основному кадрова реорганізація. Залишається невідомою доля працівників родом зі східних та центральних областей України (директора, заступника, інших), окремих науковців польської національності. Як не дивно, але увага німецьких властей до діяльності музею проявилась уже на початку липня 1941 р. З роботи в музеї було звільнено  всіх працівників, які залишалися тоді у місті. В одночасі було сформовано новий колектив із 16-ти осіб. Із колишніх працівників у штаті музеї залишилися тільки Віктор Оленюк та Стефанія Садовська. Всі новопризначені працівники заповнювали таки зване оголошення про вступ до праці – фактично це були облікові картки німецькою та польською мовами,  у яких зазначено, крім іншого, що музей має статус наукового закладу і розташований на вулиці Брюкнера, 17.

Директором музею був призначений Віктор Оленюк, який працював на цій посаді впродовж усієї німецької окупації. З біографії, що він написав німецькою мовою (машинопис), дуже лаконічно, очевидно, через задіяність у воєнно-політичних подіях того часу, можна з’ясувати, що народився він 22 грудня 1887 р. у с. Ушня Золочівського повіту на Львівщині. Початкову освіту здобув у рідному селі, відтак навчався в Золочівській гімназії, матуру (випускні іспити) склав у Тернопільській гімназії в 1911 році. Тоді ж отримав посаду вчителя у Денисові, нині Козівського району. Протягом 1912 – 1914 рр. працював директором школи у Чернихові на Збаражчині.

Після початку Першої світової війни В. Оленюк був мобілізований до австрійської армії і невдовзі потрапив у російський полон, з якого зумів утекти. Відтак, продовжив службу на Італійському фронті, а після поранення в Угорщині працював у канцелярії і займався історією полку, в якому служив.

У листопаді 1918 р. він повернувся на батьківщину. Брав участь у польсько-українській війні, з травня до жовтня 1919 р. перебував у польському полоні біля с. Нирків Заліщицького району. Повернувся до Тернополя і після кількох місяців безробіття працював у «школі для місцевого населення». Відбувши так звані вищі курси у Кракові, знову повернувся на вчительську працю до Тернополя і працював у гімназії. З приходом до міста більшовиків призначений на посаду старшого інспектора з методичної роботи обласного відділу народної освіти.

Із 4 липня 1941 р. уже нова окупаційна влада призначила Віктора Оленюка директором музею. Проживав він із сім’єю (дружина Клавдія, 1886 р. н., дочка Ядвіга 1918 р. н., та син Річард, 1924 р.н.) на вулиці Шпитальній, 29.

Упродовж липня-жовтня того року штат музейних працівників був в основному укомплектований.

Проте у такому персональному складі музей працював недовго. Уже до кінця 1941 р. більшість працівників через брак коштів на оплату праці була звільнена. У документах про звільнення ввели нову графу «Єврей чи ні». Власне, всі євреї були з роботи звільнені, покинути місце праці довелося й іншим працівникам. Із науковців залишилися С. Садовська, С. Рокіцький та директор В. Оленюк.

Нова окупаційна влада тримала музей під пильною увагою. Навесні 1943 р. від міської управи на адресу В. Оленюка надійшов лист, яким було зобов’язано надати інформацію про кількість музеїв в області, навіть невеликих і приватних також, і обов’язково повідомити: назву, вид та обсяг колекцій, рік заснування; кількісний склад працівників, їх посади, біографії німецькою мовою, зазначивши першочергово відомості про освіту, попередні заняття, розмір плати тощо; господарські відносини: майно, доходи, витрати, копії платіжних відомостей – про все це із серпня 1941 р.; відомості про внутрішній та зовнішній розвиток музею, особливо про становище з першого вересня 1939 р., сьогоднішній стан; список предметів музею, видних на тимчасове користування (для експонування) з точними даними постачальника.

У документі було застереження, що відкривати музеї (для відвідувачів) можна за умови забезпечення їх охороною і тривалим контролем. Заборонено реставрацію музейних предметів, особливо картин, а також винесення їх поза музею. Музейників позбавили права самостійно вирішувати долю експонатів, що не мають, на переконання працівників, цінності. Такі експонати заборонили знищувати, а зобов’язали залишити їх на місці для особливих розпоряджень.

Увагу приділяли експозиційній роботі, особливо роботі з фондовими збірками. У 1942 р. діяли три експозиційних зали, в яких було виставлено археологію, історичні матеріали у хронологічному порядку та етнографію. Для відвідувачів музей працював з восьмої ранку до третьої години дня. До кінця листопада було завершено роботу над текстовими матеріалами (етикетаж, анотації) та розпочато інвентаризацію фондових збірок, у першу чергу групи «Нумізматика», підготовлено рукописний каталог монет і банкнот. Було укладено також каталог особливо цінних єврейських книг та документів. На вимогу органів безпеки на випадок повітряних атак важливі документи зачинено у броньованому сейфі, а в експозиції їх замінено копіями.

До кінця 1942 р. всі експонати класифікували за групами: історія, природа, етнографія. Серед історичних матеріалів (подана їх кількість – 10083 од.) за облікованими були: 4856 монет (бронза, мідь, срібло); 2323 банкноти та цінні папери; 289 медалей; 152 печатки; 465 фотографій; 289 документів; 252 книги; 15 карт та планів; 154 картини. Перелік інших предметів не дає чіткого уявлення, з погляду нинішнього музеєзнавства, про власне сам експонат. Приміром, предмети з глини, бронзи, латуні, цинку, скла, напівкоштовні камінці, подана їх кількість. У документі зазначено також, що 171 предмет із перелічених надійшов у звітному році. Новинки воєнного часу облікували у звичайному учнівському зошиті, їх записувала С. Садовська. Радник Володимир Брикович, наприклад, подарував музеєві «35ріжних афіш м. Тернополя», о. Степан Ратич – п’ять монет, з яких «одна фальшива – п’ятизолотівка»; Степан Гончарик з Оболоні – телюги Яна Казимира (7 одиниць), «кріс срібний Жигмунда Августа»; Емілія Книш – медаль Франца-Йосифа; Павло Польовий із Тернополя (вул. 3-го Мая) подарував бронзові хрести «з Баворівської церкви». Були і грошові пожертви на закупівлю експонатів – по 2-5 злотих, по 5 німецьких марок, а Більз та Віллі Брови пожертвували 20 злотих – чималі на той час гроші.

Скупішими є відомості щодо етнографічних матеріалів, відомо лише, що у 1942 р. була проведена їх інвентаризація і на виставці (експозиції) відібрано деякі з них для підготовки трьох альбомів.

Доволі велика робота була здійснена у природничому відділі. До травня 1942 р. тривала робота з інвентаризації та класифікації групи «Палеонтологія», результатом якої стало впорядкування 500 експонатів. З травня було розпочато збір рослин для гербарію, в результаті фонди поповнилися на 470 різних видів рослин, що були зібрані у двох екземплярах та відповідно «законсервовані» й підготовлені для експозиції і гербарію. У липні робота була спрямована на збір рослин, які використовували «для ліків або з промисловою метою» і які репрезентували багатство нашої місцевості, «…хоч з геологічного погляду вони не такі різноманітні , як інші види». До кінця осені було зібрано та законсервовано 460 екземплярів («у піску або під пресом»). Частина їх була виставлена у вітринах (Gablotten) разом з метеликами, які відкладають на них яйця. Планували також підготовку альбомів рослин.

Упродовж 1942 р. тривало впорядкування книжкового фонду музею. Книги були класифіковані за змістом та розпочато їх класифікацію за індексом. Усього було заобліковано майже 3000 книг. У звіті за 1942 р. ідеться, очевидно, тільки про заобліковані експонати, тобто внесені в інвентарні книги, бо, як відомо, під час бомбардувань міста, навесні 1944 р. якусь частину їх втратили. Найбільшої шкоди було заподіяно книжковому фонду, в цей час пропало понад тисячу томів, бо «…німці поробили з книжок барикади у вікнах музею». Звітність же першого повоєнного року свідчить про набагато більшу кількість експонатів, які збереглися всупереч воєнній розрусі.

Підсумовуючи роботу за 1942 рік, керівництво музею водночас попросило допомоги у німецьких властей. Це стосувалося насамперед збереження пам’ятків і пам’яток історії, оскільки музей не міг охопити своїми силами «знищуючу діяльність руйнівників з цивільного населення». Потрібне було розпорядження керівникам церков, шкіл та общин оберігати всі старовинні фігури, статуї, пам’ятники, старі документи – «самим не знищувати і не дати нищити іншим». Також необхідна допомога у зміцненні природничого відділу, котрий не міг задовольнити запити шкіл, природничі колекції яких були знищені, а учні дедалі частіше зверталися за допомогою до музею.

На 1943 р. планували перетворення саду при музеї у Ботанічний мініатюрний сад. Це питання, однак, потребує окремого дослідження – про який саме сад ідеться і де він ріс. Адже музей був розташований у центрі міста, густо забудованому.

Загалом уся діяльність музею під час німецької окупації тривала у звичайному режимі. Фондова, експозиційна, науково-дослідна робота, обслуговування відвідувачів – усе нібито відповідало вимогам традиційного музеєзнавства. На жаль, живими з тодішніх працівників не залишилося нікого, хто пролив би світло на інший бік справи. Адже відомо, що протягом воєнного часу музей був двічі пограбований. Уперше – 21 вересня 1941 р., коли постраждали інвентар та приміщення, і вдруге – 19 серпня 1943 р., коли гестапо вилучило з музею 49 найцінніших полотен західноєвропейських художників XVIII–XIX ст., мотивуючи це поверненням їх родині графа Потоцького. У 1990-их рр. дирекція музею двічі зверталася до Національної комісії з питань повернення в Україну мистецьких цінностей про допомогу в пошуку цих робіт і їх повернення музеєві, але безрезультатно. А недавно було виявлено нові документи, що підтверджують втрату цих мистецьких шедеврів та вказують на інші безслідно зниклі музейні експонати, серед яких п’ять килимів («два великих і три малих»), дві хоругви, шкіра тигра, а також 28 метрів доріжки, мікроскоп й ін.

Далі буде…

Ярослава Гайдукевич, учений секретар Тернопільського обласного краєзнавчого музею

Пам’ятати, щоб жити!..

Нещодавно фонди музею поповнило неординарне видання – «Позивний «Бандерас» (Дзюба С., Кірсанов А. Позивний «Бандерас». – Харків: Фабула, 2019. – 240 с.).

Надходження засвідчено дарчим підписом авторів.

«Позивний Бандерас» – справжній військовий бойовик, чи не найперший в Україні, заснований на реальних подіях. У зоні проведення АТО у вересні 2014 року за «наводкою» диверсанта скоєно теракт – сепаратисти знищили маршрутку, загинуло дванадцятеро дорослих і дитина. Стає відомо, що інформатор ворога – службовець української армії, водночас шляхом радіоперехоплення з’ясовується, що в цьому регіоні чекають на прибуття полковника російського Головного розвідувального управління. Розпочинається операція зі знешкодження диверсанта, здійснення якої доручають групі контррозвідників на чолі з капітаном Антоном Саєнком…

На основі твору Сергія Дзюби та Артемія Кірсанова знято військову кінодраму, міжнародна прем’єра якої вже відбулася в Торонто.

Прем’єра кінострічки в Україні  відбулася 11 жовтня 2018 року.