Патріоти нашої землі: Іванна Блажкевич та Ігор Ґерета

Незважаючи на велику вікову різницю, І. Ґерета називав її своєю приятелькою. Як і І. Блажкевич, він сформувався у свідомій патріотичній родині, в якій закладалися християнські норми поведінки, формувалися ідейні та патріотичні засади.

У своїх спогадах «Не хотіла старітися» він пише:

«Ім’я Іванни Блажкевич було мені відоме з дитинства. У нас вдома його згадували дуже часто і завжди з незмінною повагою, не раз у парі з ім’ям її подруги, видатної письменниці Ірини Вільде. Цікаво, що найбільше говорили не про її поезії (хоча вони, як відомо, адресовані насамперед дітям), а про її участь у жіночому русі, взагалі про громадську працю, гарячий український патріотизм. У моїй уяві Іванна Омелянівна була людиною недосяжно далеких часів, і я ніколи не думав про неї, як про сучасницю. Лише згодом, набагато пізніше, коли я почав працювати в Тернопільському краєзнавчому музеї, Іванна Блажкевич раптом стала цілковитою реальністю. Виявилося, що вона продовжує жити найактивнішим життям у своєму закутку в с. Денисові та відіграє поважну роль у громадських справах, у розвитку нашого краєзнавства й літератури. Якось самі собою налагодилися ділові, а згодом дружні стосунки І. Блажкевич із нашим музеєм. Між мною й І. Блажкевич зав’язалося доволі інтенсивне листування. Кілька разів я відвідував Іванну Омелянівну в її домі. Зі мною завжди хтось приїжджав. Переважно це були художники, часто – мої діти. Свої враження і факти я записував у щоденнику».

Окрім розповідей, вона охоче коментували свої фото, публікації, книги, згадувала цікаві події з особистого нелегкого життя.

Ще в молодості І. Блажкевич включилася до національно-визвольного руху і з цього шляху ніколи не сходила, поводилася мужньо. Коли її чоловік хотів отримати вчительську посаду в Прошовій, шкільний інспектор йому відмовив

«Ви одружені з Бородієвичівною, а я від неї «нє мам жиця».

Грандіозною, без всякого перебільшення, була громадська робота, яку виконувала в умовах польської окупації Іванна Блажкевич. В неймовірно важких умовах створила в Галичині дитячих садків. І всі вони діяли на громадських засадах, постійно відчуваючи шовіністичний тиск. А як напрацювалася Іванна Омелянівна над створенням кооперативів, об’єднанням жінок-трудівниць в Союзі українок, провела більше 700 віч в селах Західної України.

Із Ігорем Ґеретою Іванна Блажкевич поділилася спогадами про найтрагічніші події свого життя:

«З «ласки» окупантів Іванна Омелянівна пережила трагедію, про яку аж моторошно писати… Тихо, з трудом говорить мама: «Ми з чоловіком вертаємося додому. До брами ідемо, а діти навпроти нас біжать. Цілі – в шоколаді. «Де ви взяли шоколад?» – питаємо. «Йшов вуйко вулицею і дав нам» – відповіли вони. Чоловік свариться з ними: «Я казав ні від кого нічого не брати». Але я не погоджуюсь: «Чого сваришся? Я також люблю дітям все щось дати». А через кілька днів померла моя Зося, що мала шість років, а за нею – чотирирічна Люба. Хто міг би подумати… А по похороні ми дістали лист польською мовою з погрозою: «Смерть твоїх «хамйонтек» нехай буде початком нашої помсти!».

І це ще не все. Цього для непрошених зайд виявилося замало. Під час пацифікації побили її палками. Стиснувши зуби, жінка навіть не стогнала, рахувала удари. І після сто двадцятого втратила свідомість. Мало не померла у львівській лікарні від гангрени. На щастя, українська громадськість зробила все, щоб врятувати народну заступницю від смерті».

У сталінсько-брежнєвські часи бюрократи від ідеології оточили письменницю атмосферою недовір’я, що завдало їй чимало душевних мук. Доводилося боротися за кожен друкований рядок, її практично усунули від громадського життя.

Матеріальні нестатки переслідували українську патріотку всі сорокові і п’ятдесяті роки. З великими труднощами, при допомозі Олеся Гончара, Ірини Вільде, сина Миколи Лисенка її прийняли в Спілку письменників України, а пізніше дали персональну пенсію.

«Привабливий образ Іванни Омелянівни доповнював її побут – пише І. Ґерета – Жодного разу ми не застали її в ліжку, хоча в такому віці недуги часто дошкуляли їй… Перелом стегна був надто складним, як для старшої людини. Коли хтось із нас хотів допомогти їй встати, вона м’яко пожартувала; «Не треба. Не хочу привчатися до помочі, бо коли вас не буде, то хто мені допоможе». Працювала у найбільшій кімнаті за великим столом зі стосами паперів, книжок, журналів, фотографій.

Дуже любила свій сад. Більше того, вона його одухотворила. Збереглася чудова фотографія бабусі Іванни серед розквітлих яблуневих віт. «Приїжджайте до мене на денисівський курорт», – запрошувала вона частенько. І коли б ми не приїхали, завше проводили разом із нею кілька незабутніх, чарівних хвилин у цьому саду.

Іванна Омелянівна мала вісім онуків, дожила до правнуків, але мешкала сама. Таке життя. Хоча часто до неї навідувалася дочка Дарія із чоловіком та дітьми. Інколи нарікала на самотність, але одразу жартувала: «Самотина має також добрі прикмети: нікому не докучаю, ніхто зі мною не свариться».

Незважаючи на вік, вона приймала близько до серця всякі неподобства, які творились навколо: написи російською мовою на етикетках, квитанціях, пияцтво в селі, налагодження сільських доріг та мосту через Стрипу.

Вона писала в газети, журнали, зверталась до посадовців з протестами, але ті залишались глухими до її вимог. І. Блажкевич жила боями свого народу, її боялася всяка влада і радянська теж.

Незабутні зустрічі, щирі, дружні розмови залишили в житті І. Ґерети глибокий слід.

Її життя, громадська діяльність були великим прикладом безкорисливого служіння тому простому народу, для блага якого вона працювала.

Любов Левенець, старша наукова співробітниця відділу новітньої історії ТОКМ