Главная / Наші публікації / Павло Скоропадський (до 150-річчя від дня народження)

Павло Скоропадський (до 150-річчя від дня народження)

15 травня минає 150 років від дня народження Павла Петровича Скоропадського – відомого військового, політичного, державного, громадського діяча, гетьмана Української держави (29.04.-14.10.1918 р.).

Він належав до визначних постатей української історії, хоча оцінки його діяльності досить суперечливі і неоднозначні.

Павло Скоропадський походив із старовинного козацько-старшинського роду, який бере свій початок з XVII ст. Його батько Петро Скоропадський – нащадок брата гетьмана України Івана Скоропадського.     

Родовід Скоропадських мав сімейні зв’язки з багатьма знатними аристократичними родинами, зокрема, з Апостолами і Розумовськими, Тарновськими, Кочубеями та ін.

Майбутній гетьман зростав і формувався як особистість в російському імперському соціально-культурному середовищі. Разом з тим в родині глибоко шанували своє українське походження, мову, культуру, звичаї рідного народу. В них зберігалося багато предметів української старовини та творів українського мистецтва. Сам Скоропадський у своїх “Споминах” зазначав, що його сім’я ніколи не вважала себе великоросами. Вони були “малоросіяни”.

«Україна для нас розумілася як славне і рідне минуле, але яке не пов’язане з сьогоденням. Іншими словами ніяких політичних міркувань в плані відновлення України не було».

Продовжуючи родинні військові традиції Павло Скоропадський зробив високу військову кар’єру. Здобував освіту в Пажеському корпусі в Санкт-Петербурзі. Потім служба в кавалерійському ар’єргардному полку. Він командував багатьма армійськими підрозділами, був призначений флігель-ад’ютантом царя Миколи II. 

Скоропадський брав участь в російсько-японській війні (1904–1905 рр.) та в Першій світовій війні. Найвище військове звання – генерал-лейтенант. В січні 1917 р. призначений командиром 34-го армійського корпусу, який воював на Південно-Західному фронті. Цей фронт проходив і по території Тернопільщини.

Влітку 1917 р. 34-й корпус під командуванням Скоропадського був українізований за наказом Верховного Головнокомандувача Л. Корнілова, і згодом перетворений в Перший корпус Української армії.

В жовтні 1917 р. на з’їзді в Чигирині Скоропадського було обрано отаманом вільного козацтва.

Як військовий діяч виконував всі накази і розпорядження Української Центральної Ради і українського військового керівництва.

Військовому формуванню Скоропадського вдалося зупинити наступ на Київ частин 2-го гвардійського корпусу, який перейшов на бік більшовиків.

Але незважаючи на вірну службу і бойові успіхи Центральна Рада відносилася до Скоропадського холодно і насторожено, вважала його проросійським і через це небезпечним для України. Чинилися певні труднощі його військовій діяльності. Йому відмовляли у належному забезпеченні зброєю і боєприпасами. Виникало багато інших гострих моментів у стосунках з владою.

Таке становище призвело до того, що в кінці 1917 р. Скоропадський пішов у відставку.

З цього часу для Павла Скоропадського розпочинається новий етап життя, пов’язаний з його діяльністю як політика і будівничого Української держави. Він, по суті, опинився в центрі гострих протистоянь, непримиренних позицій, запеклої ідейної боротьби саме на українському національному грунті. Скоропадський категорично і рішуче виступав проти більшовицької влади, і тому не визнавав соціалістичних методів керівництва Центральної Ради. Разом з тим не був прибічником повернення до старої монархічної системи.

За умовами Берестейського договору між УНР, Німеччиною і Австро-Угорщиною від 09.02.1918 р. на територію України прийшли австро-німецькі війська для допомоги УЦР у наведенні порядку в державі. Був підписаний великий економічний договір про поставку з України в Німеччину і Австро-Угорщину продовольства і сільськогосподарської сировини в обмін на продукцію промислового виробництва. Центральна Рада мала забезпечувати неухильне виконання умов цього договору.

Павло Скоропадський до діяльності УЦР ставився досить стримано, а часом і надто критично. Не задовольняла УЦР і австро-німецьку військову владу, особливо за соціалізацію землі, що, на їх думку, ставило під загрозу виконання договірних зобов’язань. Сам Скоропадський був досить популярним в австро-німецьких військових і політичних колах. Отож, коли у них визріла ідея зміни влади в Києві і усунення Центральної Ради, то кандидатура Скоропадського на посаду гетьмана їх найбільш влаштовувала. Скоропадський також був прихильником здійснення державного перевороту і взяв активну участь в його підготовці. Ним була створена політична організація Українська Рада, пізніше вона стала називатися Українська Народна Рада, та заручився підтримкою Української демократично-хліборобської партії та Союзу земельних власників. Він формував ті політичні сили, які могли його підтримати при здійсненні свого державницького курсу. На думку Скоропадського, що після усунення від влади УЦР саме він зможе об’єднати всі верстви українського суспільства і захистити Україну від хаосу і безпорядків. Разом з тим він усвідомлював і ту велику відповідальність, яку він бере на себе, і ту неймовірно складну внутрішньополітичну ситуацію в Україні і несприятливі зовнішні чинники, але розумів, що це його місія і вчинити інакше він не зможе, «бо не є боягузом і безвольною людиною». І щоб врятувати країну він мусить здійснити цей переворот саме тепер. «Хай буде що буде, – писав Скоропадський у “Споминах”, – а йти на це діло я мушу. Потраплю врятувати мій край, буду щасливий, не здолаю цього зробити, буду мати чисту совість, бо не маю я особистих цілей».

28 квітня 1918 р. вольовим рішенням німецької влади УЦР припинила своє існування.

29 квітня 1918 р. на з’їзді хліборобів, де були присутні майже 8 тисяч делегатів з 8 губерній України Павла Скоропадського вже в перший день обрано гетьманом України. Також було оголошено Грамоту до всього українського народу та закон “Про тимчасовий устрій Української держави”, за яким гетьман отримував всю повноту влади, а УНР дістала назву Українська держава.

Українські національно-демократичні сили були опозиційно налаштовані проти перевороту, гетьмана і гетьманства взагалі. Вони піддавали нещадній критиці його діяльність і політичну платформу.

Вже 30 квітня 1918 р. новообраний гетьман звернувся з листом до Української демократично-хліборобської партії, в якому наголосив:

«Коли в такий момент я взяв владу в свої руки, то це для того, щоб збудувати Україну і до кінця днів своїх бути вірним сином дорогої нашої неньки і всіма силами боронити державні і національні права українського народу. Прошу і наказую вам, брати, вірно і щиро служити незалежній Українській державі нашій». Це було одне з найбільш яскравих його небагатьох проукраїнських звернень. В основі своїх переконань Павло Скоропадський був федералістом і майбутнє України бачив у не більшовицькій, демократичній всеросійській федерації. Проте йому доводилося рахуватися з обставинами. По-перше, він не міг не зважати на позицію Берліна, бо завдяки підтримці німецьких політичних кіл йому вдалося прийти до влади. На той час німці вважали, що Україна має бути незалежною суверенною державою. Але на думку гетьмана, цей суверенітет буде чисто формальним, а Україна перетвориться на сателіта Німеччини.

Він був також противником т. зв. малоукраїнської концепції, яку висувала Австро-Угорщина. На українських землях Австро-Угорської монархії і приєднаної до них частин української території кол. російської імперії мала бути створена Українська держава, яка входила б до складу Австро-Угорщини на засадах конфедерації.

Скоропадський дотримувався іншої концепції – великоукраїнської. Він мріяв приростити Україну новими територіями. З цією метою вів переговори з представниками органів влади Криму, Дону, Кубані. На його думку ці землі мали з’єднатися з Україною як федеративні одиниці.

Скоропадський часто наголошував, що підтримує ідею самостійної України і національно-патріотичні почуття українського народу, оскільки він запеклий ворог більшовизму, і це допомагає в боротьбі з ним.

Всі конкретні дії гетьмана, особливо в управлінській сфері, викликали нищівну критику в українському національно-патріотичному середовищі.

Сформований ним уряд на чолі з Ф. Лизогубом складався переважно з представників русофільського напрямку. Національні політичні партії зовсім не були представлені. Попри свої проросійські устремління Павло Скоропадський не раз підкреслював, що розвинутись і розквітнути Україна зможе лише на національному грунті.

Він виступав за політичний і національний плюралізм, за свободу всіх політичних партій відстоювати свої погляди.

Окремо варто зупинитися на ставленні Скоропадського до Галичини і галичан. Це була для нього досить дражлива тема, де він інколи проявляв непослідовність в своїх оцінках, дозволяв собі неоднозначні і навіть різко критичні висловлювання, зокрема на сторінках “Споминів”, рішуче виступав проти галицького австрофільства і його провідників, до яких він причисляв і українську греко-католицьку церкву, а також проти фанатичної ненависті до росії. В цілому, шанобливо ставлячись до Галичини, її історії і традицій, він, однак, до кінця не зміг оцінити особливості галицького національного менталітету, оскільки був продуктом російського соціально-культурного середовища. Про галичан він інколи говорив, як про “незручний народ”.

Водночас, гетьман Павло Скоропадський позитивно сприйняв утворення ЗУНР і підтримав українську владу в Галичині. 5 листопада 1918 р. він зустрівся у Фастові з делегацією галичан і пообіцяв новій державі велику матеріальну допомогу: 2 млн. фінансової підтримки, ескадрилью літаків, кілька вагонів амуніції, відпустити з Києва в Галичину корпус січових стрільців. На жаль, в тих обставинах, які на той час склалися для Скоропадського, обіцянки не були реалізовані.

Чимало відомих галицьких політиків високо оцінювали діяльність Скоропадського як конструктивного українського державотворця і захисника інтересів України. Серед них: Є. Петрушевич – президент ЗУНР, Л. Цегельський – політик, дипломат, правник, О. Назарук – політичний і громадський діяч, письменник, Є. Коновалець – військовий і політичний діяч, Д. Дорошенко – політичний діяч, український історик, тісно пов’язаний з Галичиною та ін.

Коли Є. Петрушевич опинився в еміграції і перебував в скрутному матеріальному становищі, значну допомогу і підтримку надавав йому саме Скоропадський.

За сім з половиною місяців свого правління Павлюк Скоропадському вдалося реалізувати цілу низку важливих рішень по розбудові української державності. Як поміркований і виважений консерватор, він вважав, що держава в першу чергу повинна мати стабільну і ефективну економіку, надійну і збалансовану фінансово-банківську систему, регулярну і боєздатну армію, високо розвинуту соціально-культурну сферу. Завдяки плідній та інтенсивній роботі в Україні були подолані хаос і анархія, припинилися нищення і руйнування, замість безплідної демагогії і порожніх декларацій розпочалася конкретна і результативна праця. Активно йшов процес оздоровлення промисловості, транспорту, фінансів, підвищився паритет української валюти (гетьманського карбованця), нагромаджувалися запаси зерна і цукру. Були зроблені вагомі кроки в напрямку здійснення прогресивної аграрної реформи, основою якої мали бути не великі земельні маєтки, а міцні самодостатні середні і дрібні селянські господарства. На жаль, не вдалося до кінця завершити формування нової регулярної армії, але робота йшла по правильному шляху. Був прийнятий закон про загальну військову повинність та відмінений становий принцип. Військова служба та військова освіта ставали доступні для всіх.

Однак, найбільші здобутки гетьмана мали місце в соціально-культурній і в духовній сфері. Він по суті заклав потужну національно-культурну і наукову базу в Українській державі. Було створено 150 українських гімназій, два університети в Києві і в Кам’янці-Подільському. Українська мова запроваджувалася в усіх провідних вузах, виділялися мільйони карбованців на розвиток освіти і підготовку вчительських кадрів. З’явилися такі установи, як Національний архів, Національна бібліотека, Національний театр, мистецькі галереї, музичні колективи і головне досягнення – Українська академія наук. Вся наукова і соціальна сфера фінансувалася державою. 

Вся діяльність гетьмана відбувалася в умовах неймовірного спротиву з боку Українського Національного Союзу та інших політичних сил, і перш за все через його проросійську орієнтацію. Незважаючи на значні успіхи в державному будівництві, Скоропадський вперто відстоював свою стратегічну лінію на федерацію з Росією. Про це він говорив публічно і в приватних розмовах з відомими людьми.

11 листопада 1918 р. закінчилася Перша світова війна. В Німеччині вибухнула революція. Австро-німецькі війська мали залишити Україну. Для Європи і світу наступав новітній історичний перелом.

14 листопада 1918 р. гетьман видав свою сумнозвісну грамоту про федерацією Української держави з майбутньою небільшовицькою Росією. Це викликало велике збурення в українському суспільстві. Директорія оголосила про підготовку повстання проти гетьмана. У нього була ще слабка надія на німецькі військові сили та на підтримку Антанти. Скоропадський закликав Директорію відмовитися від своїх намірів, бо через декілька тижнів сюди прийдуть більшовики. Воно, в принципі, так і сталося.

На початку грудня 1918 р. гетьману стало відомо про те, що німецькі військові сили домовилися з Директорією про нейтралітет. У Скоропадського вже не було підтримки достатніх військових сил, щоб втримати владу. 14 грудня 1918 р. гетьман Павло Скоропадський залишив Київ назавжди і виїхав до Німеччини. Там він проживав до кінця свого життя. З травня по грудень 1918 р. він писав свої знамениті “Спогади”, які по праву можна назвати раритетом мемуарної літератури. В 1995 р. вони вперше були видані в Україні. Він глибоко і послідовно відображає ту складну суспільно-політичну палітру в Україні під час його гетьманства і з усіх сил прагне переконати український народ в правильності свого курсу.

В історії української державності Павло Скоропадський, безперечно, був одним з державників першої величини. Так вважає багато дослідників, хоч наукові і політичні суперечки про його роль і значення в боротьбі за українську незалежність ведуться і донині.

 

Перебуваючи в еміграції Скоропадський підтримував зв’язки з українським національно-визвольним рухом. Під час Другої світової війни сприяв звільненню з концтабору С. Бандери, Я. Стецька, А. Мельника.

Він багато зробив для згуртування всієї української еміграції, бо вірив, що Україна буде незалежною.

Павдо Скоропадський помер 26 квітня 1945 р. від смертельного поранення під час англо-американського бомбардування в м. Меттен поблизу Мюнхена (Баварія).

В Тернопільському обласному краєзнавчому музеї (експозиція відділу новітньої історії) представлений експозиційний фрагмент з світлиною Павла Скоропадського з зображенням печатки Української держави. Експонується також живописний портрет гетьмана. Автор – тернопільський художник Юрій Чумак.

Любов Катеринюк, завідувач сектора відділу новітньої історії ТОКМ 

 

Рекомендуємо

Виставка  «Духовні провідники українського народу»

Виставка  «Духовні провідники українського народу»  присвячена владикам Української греко-католицької церкви: Андрею Шептицькому, Любомиру ...

Волинянину «запали» Заліщики…

Далекого 1955 року самобутній маляр Іван Гарасевич створив серію робіт, зафіксувавши краєвиди «самого» півдня Тернопільщини. У рамках мистецького проекту ...

КОРАЛОВЕ НАМИСТО у фондовій збірці музею

…Нанизую корали обережно, Щоб не згубити жодної з душі. Вони для мене справжні обереги Нанизую від краю й до межі.    Півтора століття тому ...