90 років з часу найтрагічнішої сторінки історії України – голоду-геноциду

У 2023 році виповнюється 90 років з часу найтрагічнішої сторінки історії України – голоду-геноциду, організованого більшовицькою москвою для знищення української нації.

На основі досліджень та джерел можна стверджувати, що показники смертності були високими впродовж усієї зими 1933 року, але  масові масштаби голодна смерть прийняла тільки на початку березня. Вмирали цілі сім’ї, а будівлі розвалювалися, безлюдними ставали сільські вулиці.

Селяни ходили з опухлими обличчями і ногами, роздутими животами. Вони їли все підряд: собак, котів, мишей, щурів, горобців, земляних черв’яків. Перемелювали в муку кості, шкіру і підметки.

Коли почала рости трава, жителі сіл ставали на коліна і згризали її зубами, їли листки і бруньки, лободу, квасець, кропиву – хворіли водянкою і вмирали в страшних муках.

В другій половині травня рівень смертності був таким високим, що у кожному селі була виділена колгоспна підвода, щоб возити трупи на цвинтар. Щодня зранку до вечора збирали тіла людей в хатах і на подвір’ях. Були випадки, коли забирали ще живих, щоб завтра не заїжджати. Везли до великої ями, яку тримали відкритою декілька днів поки не заповниться мертвими тілами.

Навесні 1933 року життя в селах завмерло. Школи закрились зовсім. Вчителі й фельдшери виїхали в місто. Їм нічого було робити. Адже голод ліками не лікується. Представники влади перестали приїжджати. Для чого? Із голодуючих взяти нічого.

Довкола вимерлих сіл були повішені чорні прапори, які сповіщали про епідемію тифу. На окраїнах поселень лежали людські тіла, бо просто не було вже фізичної можливості поховати всі трупи.

Рівень смертності серед сільського населення був неоднаковий і коливався від 10% до 100%. Найбільшого показника смертність досягла в Дніпропетровській, Кіровоградській та Одеській областях – 25% від загальної кількості населення. На півночі України рівень смертності був найнижчим, завдяки тому, що в лісах, ріках та озерах водилася живність і були рослини, які вживали в їжу.

Також українське сільське населення зменшилося і за рахунок того, що напередодні мору голодом з України було вивезено на Північ, Урал і Сибір близько 285 тис. сімей, а ще – так званих «куркулів» чисельністю понад 1 млн. осіб, багато з яких загинули, насамперед діти, літні люди, жінки.

У вимерлі та виселені села України завезли цілі ешелони переселенців з росії та Білорусії. За даними Інституту національної пам’яті на грудень 1933 р. в Одеську, Донецьку, Харківську, Дніпропетровську області прибули 268 ешелонів з росії із західних та центральних регіонів, Іванівської і Горьківської областей та 61 ешелон із Білорусії. Із Середньої Азії на територію Херсонського та Мелітопольського округу переселено 18 тис. осіб. Подібні категорії громадян значно легше русифікувалися й асимілювалися. Ось тому в українських селах на сході та на півдні заговорили російською мовою.

Отже, внаслідок геноциду голодом і масового заселення українських територій росіянами було проведено жорстоку «денаціоналізацію» на споконвічних українських землях й заодно кардинально змінено національний склад населення. Демографічна катастрофа посіяла в душах людей почуття страху, апатії, пасивності.

Як писав дослідник Голодомору Роберт Конквест: «Голод запланувала москва для винищення українського селянства як національного бастіону. Українських селян винищували не тому, що вони були селянами, але тому, що вони були українцями-селянами».

Любов Левенець, старша наукова співробітниця відділу нової та новітньої історії