Штрихи до історії музею. 40-ві роки (продовження)

Розруха воєнного часу, насильна більшовизація, цензура, репресії… Чи витримав музей випробування часом?

Отже, 1940-ві роки.

Навесні 1944 року, під час боїв за Тернопіль, центральна частина міста була зруйнована. Зазнало руйнувань і приміщення музею. Проте, більшість експонатів музейним працівникам вдалося зберегти, найцінніші з них були заховані у глибоких лабіринтах підвалу.

Капітальний ремонт приміщення відбувався у неймовірно важких умовах. Водночас із ремонтом доводилося рятувати з-під завалів експонати, очищувати їх від бруду, впорядковувати, готувати до експонування. Наукових працівників було двоє – Степан Рокіцький та Стефанія Садовська. Проте вони зуміли підготувати повноцінну експозицію відділу природи, яку відкрили 15 липня 1945 року.

Цікава тематика лекцій та екскурсій того часу: «Минуле Тернополя», «Минуле Тернопільського музею», «Найстарші описи Тернополя», «Розкопки Кудринецької мальованої кераміки» («Галицьке Трипілля»), «Теорія Кант Лаймаса і затемнення Сонця», «Мінеральні джерела в Конопківці», «Природні багатства Тернопільської області» та ін. До музею зверталися за консультаціями з різних питань учені, художники, інженери, архітектори. Лікарям, наприклад, було надано фахову консультацію з бальнеології, інженерам з Києва – щодо підземних ходів у Тернополі – ця тема в контексті історії Тернополя віддавна домінувала у дослідженнях Садовської, відтак прилучився до неї і геолог за фахом Рокіцький. Вони розробили план старого міста і вказали напрями підземних ходів. На жаль, усі їхні записи втрачені, а вони могли пролити світло на цю донині не розв’язану і тривожну міську проблему.

Ремонт музейного приміщення тривав до кінця 1950 року. Водночас працівники продовжували створювати інші відділи експозиції. 30 квітня 1947 року дирекції музею було дано дозвіл «…у день Міжнародного свята трудящих 1-го травня відкрити усі відділи музею для огляду трудящих». Про відкриття експозиції музею повідомляла і газета «Вільне життя». Удосконалення музейної експозиції тривало ще декілька років і завершилося 1950-го. З невеликими змінами вона залишалася чинною упродовж майже вісімнадцяти років і лише 1968-го її демонтували через аварійний стан приміщення – ремонту, навіть капітальному, воно вже не підлягало. Невдовзі ця триповерхова красива споруда середини ХІХ ст. була знесена і на її місці побудовано дім для обласного управління внутрішніх справ. А через неповне десятиріччя зникла з карти Тернополя і назва вулиці – Музейна, їй було повернуто колишню назву – Валова.

В історії музею повноцінних експозицій було кілька, між ними траплялись інтервали, часто тривалі, спричинені воєнними розрухами, зміною влади, іншими факторами. Перша експозиція 1913-1915 рр. була відновлена лише 1930-го і діяла до 1939 року. У 1940-му – до  червня 1941 р. експонування музейних збірок було тільки частково відновлено, роботу перервала війна. У період німецької окупації музей знову відчинив двері для відвідувачів, але війна змінила карту України – руїни, інша влада, інші музейні вимоги, експозиційні у тому числі…

І лиш експозиція, створена 1982 року, залишається чинною уже майже 40 років. За столітню історію тернопільського музейництва вона найдосконаліша і під оглядом науковим, і щодо художньо-естетичного показу матеріалів. За цей час найбільших змін зазнав тільки відділ нової та новітньої історії, в якому окремі розділи і теми, найбільш заідеологізовані й побудовані за мотивами того часу (п’ятирічки, з’їзди партії та ін.) були демонтовані повністю і замінені – справедливість щодо правдивої національної історії повернута за допомогою документів, світлин, книг, речових предметів, що були дбайливо збережені в родинних архівах, сховищ, в окремих людей, усупереч жорстким переслідуванням і терору супроти місцевого населення. У цей час – реекспозиція відбувалася на межі 1991-1992 рр. – велику допомогу унікальними матеріалами подали наші земляки, які у вихорі воєнних літ опинилися поза межами України, – представники т. зв. західної діаспори.

Відділи природи і стародавньої історії досі залишаються майже без змін.

Повертаючись до перших повоєнних років, варто зазначити, що попри «кадровий голод» (про це мова далі), музей здійснював велику роботу, що мала чималий відгомін у місті й області. Науковці музею оглянули й дослідили всі історико-культурні пам’ятки республіканського та місцевого значення й склали їх реєстр, обстежили могили воїнів Червоної армії, які загинули в боях за Тернопіль навесні 1944-го і взяли їх на облік (було задокументовано 639 одиничних і кілька братських могил та могилу Героя Радянського Союзу). При обстеженні околиць Петрикова, зокрема Петриківської долини, було виявлено могили жертв німецького терору – 17 єврейських могил, де захоронено 16 800 осіб. На Петриківській горі під час однієї з експедицій знайдені кістки мамонта, багато зразків давньої кераміки та виявлено чималі поклади лесу, тоді ж науковці музею пройшли дорогою Ульріха фон Вердума, якою він повертався з подорожі Україною 1672 року.

Степан Рокіцький здійснив декілька експедицій у Медобори, де обстежив історико-культурні пам’ятки й пам’ятки і заповідники природи, підтвердив факти їхнього занедбання та підготував пропозиції до виконкому обласної ради про їх відновлення і встановлення охорони на заповідних територіях.

Вражає не тільки обсяг роботи, яку проводили двоє науковців, а й практичне застосування вислідів тієї праці. Музей виступив з ініціативою відновлення лікувальних сірчаних джерел у с. Конопківка, нині Теребовлянського району. Як відомо, тут ще з 1829 року діяв курортний комплекс, що заклав барон Я. Конопка. У селі лікувалися хворі з усієї Центральної Європи. 1890-го цей курорт згорів і не був відновлений. Розуміючи значення унікального родовища мінеральних вод, С. Рокіцький робив усе для його відродження. Він залучив фахівців і повторно провів аналізи лікувальних вод, намагався переконати місцеву владу в доцільності використання мінеральних джерел. Музей працював над цією проблемою комплексно, були підготовлені лекції і доповіді «Про значення лікувальних вод, які є на території області», «Про конечність відновлення колишнього водолікувального курорту в с. Конопківка Микулинецького району» та ін., щоб залучити до вирішення цього питання і громадськість. Правда, курорт було відновлено лише через двадцять років; нині – це санаторій «Медобори», який успішно працює для всієї України.

У повоєнній області хронічно бракувало будівельних матеріалів, лежав у руїнах і Тернопіль. І музейники, які відчули цю проблему сповна, не залишились осторонь від її розв’язання. Директор музею, як науковець, геолог і свідомий громадянин, найперше взявся за пошуки покладів вапняків та гіпсу, і вони увінчались успіхом – він вказав на їх місцезнаходження і можливість промислового видобутку. Долучивсь і до вивчення теплових ресурсів в області та підготував статистику про буре вугілля й торфу. Також геологічно обстежив окремі ділянки, заплановані під забудову (хлібозаводу, банно-прального комбінату, ін.).

Експедиційній роботі, польовим дослідженням приділяли особливу увагу. Їх підготовка, сам процес, результати свідчили про високу професійність науковців музею. Так, експедиція місцями рейду партизанських загонів Сидора Ковпака: її результат –  виготовлення карти, що й сьогодні є в діючій експозиції; геолого-географічна експедиція в Медобори – зібрані матеріали впорядковані й описані; спільна експедиція з Кременецьким музеєм – розроблена карта «Розміщення природних багатств Тернопільської області»; була також зібрана рослинність, підготовлено гербарій.

Степаном Рокіцьким підготовлена багатоденна (майже місяць) експедиція у Придністров’я. Ще й сьогодні вражає її науковий рівень, зокрема, що стосується збору гербарію (перелік рослин українською і латинською мовами, місце, де ростуть тощо).

Науковцями музею неодноразово досліджувався степ Панталиха, який у цьому часі ще зберігав свою первісну рослинність.

Попри всю величезну наукову роботу, яку тоді проводив музей, найслабшим місцем була сучасність. Тривала переоцінка цінностей, музей дедалі чіткіше набирав статусу ідеологічної установи, яка перебувала під пильним наглядом нової влади і якій надали великі повноваження у вихованні населення на засадах більшовицької моралі. Для старшого покоління музейників така переорієнтація відбувалася важко. Адже все, що торкалося національної історії, влада послідовно викорінювала, цілеспрямовано зачищуючи музейні колекції, книжковий фонд та ін. У липні 1947-го у присутності члена обкому партії та представника архіву було перевірено книжковий фонд музею. Комісія виявила, що музейна збірка складається, в основному, з необлікованих книг із бібліотеки професорів Фінкеля та Перля й інших, які видало Наукове Товариство імені Шевченка (вказано, зокрема, що головою НТШ був М. Грушевський) і Товариство «Просвіта». В акті перевірки зазначено: «Більшість книг, виданих вказаним Товариством, за змістом є націоналістичними, їх потрібно вилучити негайно». Науково-довідковій літературі, що була серед книг, винесено окремий вердикт – вона може бути частково залишена для використання музеєм, а особливо важлива рідкісна література має бути передана для використання в Академію наук УРСР та іншим науково-дослідним установам. Вказану літературу, крім тієї, що залишається в музеї, було рекомендовано передати облдержархіву УМВС для обліку, збереження і «спрямування за призначенням». Зрозуміло, за яким…

А були ще й незаінвентаризовані книги, із яких було вилучено ще 10 400 примірників. Після такої «селекції» у музеї залишилося ще біля восьми тисяч незаінвентаризованих книжок. Цифри вилученої літератури вражають. На жаль, не збереглися (чи не віднайдені) списки «опальних» книжок.

Починаючи з перших повоєнних років, музейні збірки впорядковували систематично, налагоджували їх облік – і все під суворим контролем державних органів. За станом на перше січня 1948 р. у музеї було 16 інвентарних книг, у які записано 27 278 експонатів на суму 6 693 900 крб.

Чергова перевірка музейного фонду відбулась у вересні 1948-го. В акті від 29 вересня йдеться, що  з метою перевірки стану музейних цінностей Тернопільського музею створено нову комісію, до якої, крім Степана Рокіцького та Стефанії Садовської, увійшли також троє представників обласного відділу культосвітньої роботи. Комісія встановила наявність уже 17 інвентарних книг, де записано 12 620 номерів, за якими числилося 26 745 предметів. Чому упродовж одного року двічі інвентаризували музейні фонди і чому виявилася така суттєва різниця між ними – встановити не вдалося. У документах про це нема жодного слова.

1-3 червня 1949 р. було проведено вже комплексне обстеження Тернопільського і Кременецького музеїв. Роботу Тернопільського оцінено доволі критично. На думку влади, в експозиції мало місцевих матеріалів, нема зв’язку з районами області, недосконалий етикетаж, від 1944 р. є вакансія наукового працівника відділу природи тощо. Прозвучала критика і відділу фондів: нема окремого закритого приміщення, і при цьому – на другому поверсі влаштований гуртожиток для працівників. Вкрай негативно була оцінена робота завідувачки фондів Лелеки Н. І., яка працювала на цій посаді від листопада 1948 р. Насамперед, не передано фондові матеріали, вона їх не приймала і, таким чином, «немає відповідальних осіб за повну наявність заінвентаризованих фондів». Керівник відділу обов’язків майже не знає. Інвентаризацію, облік, збереження веде «по собственным соображения» (документ російською мовою), з інструкцією намагалась ознайомитися, але з цього нічого не вийшло. Працівниця російськомовна і абсолютно не володіє українською мовою.

Були висловлені зауваження і щодо інших працівників. Згадувалося, що украй негативно впливає на колектив науковий працівник відділу соціалістичного будівництва Загоруйко, який створив «нездорову обстановку страху, перед тим, навіть директор не наважується застосувати до нього адміністративне покарання». Комісія вказала й на інші недоліки у роботі музею та висловила конкретні рекомендації для поліпшення ситуації – всього 14 позицій. Рекомендовано було, зокрема, у місячний термін провести ревізію фондів і після цього за актом передати їх новому завідувачеві відділу.

Очевидно, вислідом цієї перевірки стало усунення С. Рокіцького з посади директора. Високоосвічена людина, ерудит, відмінний керівник і науковець поступився місцем Вікторові Корнілевському – людині, яка цілком вписувалась у систему того часу. Степан Рокіцький 1 липня 1949 р. був переведений на посаду завідувача відділу природи, на якій працював неповний рік – до 1 червня 1950 р. Чи був звільнений, чи інша причина вибуття – не з’ясовано. Було йому тоді 53 роки. В одному з документів зазначив, що через тяжку недугу не міг виїхати на стажування, тому послав іншого працівника. Був одиноким, мешкав у службовому кабінеті в приміщенні музею.

Він мав ще багато задумів і планів щодо реекспозиції музею, видавничої роботи, польових експедицій, результати яких ефективно впроваджував у життя. Зумів налагодити контакти з науково-дослідними інститутами України, з музеями Львова, Києва, Дніпропетровська, Кременця, Інститутом сільського господарства у Києві, Інститутом геології і географії АН України та ін. А тісні наукові зв’язки з Львівським академічним музеєм природи, встановлені ще у кінці 1940-их рр., були дієвими та результативними впродовж кількох десятиліть; особливо це проявилося під час створення нині діючої експозиції відділу природи.

Недосконала кадрова політика була не виною С. Рокіцького, а радше бідою того часу. Він керував музеєм перших п’ять повоєнних років, на які сповна припав кадровий «голод». Цей «голод» відчувавсь усюди, адже найосвіченіша частина місцевих громадян була страчена в тюрмах, частина поневірялася на засланнях, інші полягли у боях. Їхнє місце зайняли «лелеки» з інших теренів, часто без знання мови і без фахових знань. Тому вся непроста робота з відновлення музею лягла, по суті, на плечі двох людей: Стефанії Садовської і Степана Рокіцького.

Проте, на рівні міста роботу музейників, громадсько-суспільну в тому числі, оцінювали високо. У 1947 р. малочисельний колектив отримав пропозицію висунути зі свого середовища кандидата до міської Ради. Ним стала Стефанія Садовська, яка була обрана депутатом по 72-му виборчому округу Тернополя.

Упродовж століття змінювались уявлення про музей, його функції і завдання, роль у суспільстві. І виокремлення певних етапів на шляху розвитку музею є важливою складовою його історії. Бо на кожному з етапів були інша мета, здобутки, можливо, прорахунки, зумовлені особливостями епохи.

Проте найяскравіша сторінка в історії музею – це період підготовки і створення нині діючої експозиції. Але про це поговоримо згодом.

P.S. Стаття підготовлена за джерелами Державного архіву Тернопільської області, архіву та фондів музею.

Ярослава Гайдукевич, учений секретар Тернопільського обласного краєзнавчого музею