Главная / Колекції музею / Журавлем підіймався він в небо, на обпалених крилах злетів… (до 90-ліття з дня народження поета Степана Будного)

Журавлем підіймався він в небо, на обпалених крилах злетів… (до 90-ліття з дня народження поета Степана Будного)

Степан Будний прожив коротке, але яскраве і сповнене великим змістом життя. За свої неповні 25 років він став проникливим ліриком, натхненним вчителем, прекрасним журналістом та публіцистом. Молодий український поет тільки здіймав широкі крила для лету, проте невблаганна доля нещадно їх обпалила…

Народився Степан Франкович Будний 23 серпня 1933 року в мальовничому селі Струсів на Тернопіллі. Нелегкими були його дитячі роки, адже рано пішов з життя батько родини. Вихованням хлопчика займалася мати – Йосифа Михайлівна, яка сповна віддавала синові материнське тепло та ласку свого зболеного серця, прищепивши любов до рідного краю, української пісні. Степана ще в ранні дитячі роки полонив чарівний світ поезії. Його перші віршовані спроби були надруковані на сторінках районної газети. На випускному вечорі у школі юнак прочитав власний  пристрасний вірш, присвячений своїм вчителям. Звідси, із Струсова, почалася його дорога у життя, у світ науки і творчості…

У 1952 році Степан Будний вступив у Чернівецький університет на філологічний факультет. У студентські роки юнак брав активну участь у літературних вечорах, виступав зі своїми віршами по обласному радіо, публікував свої поезії, новели та нариси на сторінках університетської багатотиражки, часто друкувався в чернівецьких  альманахах і в тернопільській обласній газеті «Вільне життя», був учасником спортивних змагань. Це були найкращі роки поета, коли ще більше відшліфовувалися грані його поетичного таланту, по-справжньому розкрився його хист.

 

Після закінчення навчання в університеті Степанові, як обдарованому студенту, запропонували залишитися у Чернівцях – на роботі в одній із шкіл та редакції обласної газети. Але він відмовився, тому що вдома його чекала одинока старенька мати. Вірний своєму синівському обов’язку, Степан Будний повернувся в рідний Струсів. Спочатку він вчителював у Кровинківській семирічній школі, долаючи до неї пішки п’ятикілометрову відстань стежиною через ліс. Згодом  перейшов на журналістську роботу у Струсівську районну газету «Червоні зорі». Одночасно Будний викладав українську мову і літературу у Струсівській вечірній школі. Працюючи в газеті, Степан часто бував у селах, щоб повернутися із свіжою заміткою про людей праці, свіжим віршем, записами народних пісень. Він був чутливий до всього прекрасного, щедрий на почуття любові і добра. За влучним визначенням Романа Лубківського, «С. Будний – поет любові, покликаний уславляти і возвеличувати її». А коли прийшло світле і палке кохання, він не соромився гукнути на всю планету: «Я люблю! Велике щастя розпирає мої груди. У них не вміщується моя любов…».  Саме велика і красива любов надихала поета на копітку щоденну працю для щастя рідної землі, для щастя людей, заради чого він рішуче став на «пісенному посту»:

Я на пісенному посту

Згорю. Себе забуду.

А завтра житом проросту,

Щоб радість йшла у люди

 

Вічний неспокій, завидна енергія, суворий самоконтроль – характерні риси Степана Будного як людини і як поета. Йому мало було дня. Він працював ночами. Якась невдоволеність собою, що мало встиг зробити, породжували незвідану тривогу. День, прожитий без книг, без творчої праці він вважав безнадійно втраченим. Це був прекрасний період в його житті, сповнений сонця і відчуття єдності з природою, напруженої праці і усвідомлення своєї корисності людям:

Радісно жити,

Радісно жити,

небо дзвенить молоде.

Де білеє жито, пахучеє жито,

Людина до сонця іде…

Молодий поет спішив жити. Ніби відчував, що скупа доля так мало вділила йому часу для праці. Їздив, писав, учителював… Та несподівано до СтепанаБудного підкралася жорстока недуга – і перекреслила всі мрії, сподівання, творчі задуми. 10 січня 1958 року важка невиліковна хвороба (рак шкіри) прикувала до ліжка, зробивши його останнім домом – Тернопільський онкологічний диспансер:

Лежу, лежу, пов’язаний бинтами,

Уколи й ліки вже не дивина.

А наді мною, над моїми снами

Встає велика й радісна весна…

 

    

Тоді на допомогу приходили вірні і щирі друзі. Вони були надійною опорою у важкі хвилини, підбадьорували листами, провідували. А скільки снаги навесні 1958 року додала йому зустріч з Павлом Тичиною в актовому залі Тернопільського медичного інституту. За сценарієм організаторів вечора Степан мав читати вірш «Поет – народу кандидат», а він, вийшовши на трибуну, задекламував «Марічку…

10 січня – 22 червня 1958 року – то останній відтинок життєвої дороги С. Будного. Майже півроку неймовірних страждань і небаченої мужності. Будучи в тяжкому фізичному стані, витримавши вісім операцій, – він не падав духом. Його підтримувала поезія, його надійна помічниця. Починається новий етап у житті і творчості поета – щоденної боротьби з підступною хворобою, відчаєм, смутком… З болю, страждань народжувалися «онкологічні», як називав їх сам поет, вірші, що ввійшли до циклу «Щоденний бій». Поезія цього циклу – лебедина пісня С. Будного, обірвана на найвищій ноті. Тут, у невеличкій палаті, він думав про рідну землю, вів безперервний бій за прийдешні весни, виборював право на сонцесяйне життя:

Хай же звуть удаль мене дороги

І хлібів хвилюючий прибій.

Буде чи не буде перемога –

Все одно веду щоденний бій

Проте С. Будний навіть у трагічні хвилини свого життя, танучи, як свічка, від хвороби, залишався великим життєлюбом. Він не впускав у серце зневіри. Поет любив людей, сонце і квіти, мріяв побороти недугу. Він вірив у життя, його незбориму силу. Його страждання перековуються на мужність. З вогнистих строф «Щоденного бою» промовляє до нас молодий звитяжець:

Я – молодий нащадок Прометея

І серце й груди в мене – у вогні.

Народжений великою землею,

Віддам для неї помисли ясні…

 

     

Свою велику любов до життя поет переливає в слово. За два дні до трагічної розв’язки він ще прийшов, незважаючи на заборону лікарів, на Тернопільське обласне радіо і прочитав свої поезії востаннє. Магнітна плівка зберегла для нас його живий голос …

Моя любов зі мною не умре:

Вона сильніша смерті і відчаю.

ЇЇ, як прапор, гордо підіймаю,

ЇЇ ні час, ні горе не зітре.

22 червня 1958 року перестало битися серце молодого поета. Уже після його відходу у вічність видано книги С. Будного «Людина до сонця йде» (1961 р.), «Поезії» (1972 р.), «Син Землі» (1997 р.).

На Тернопільщині гідно вшановують пам’ять славного краянина. Іменем Степана Будного названа одна із вулиць міста Тернополя. У Струсові, в середній школі, яка носить ім’я свого талановитого земляка відкрита меморіальна кімната-музей. Його іменем була названа обласна літературно-мистецька премія Тернопільщини. На вірші поета написані музичні твори, зняті фільми. Степана Будного, який залишив яскравий слід в українській літературі, посмертно прийняли до Спілки письменників України наприкінці 1990 року. Цим було віддано належне поетові-патріотові, який у жорстокі тоталітарні часи писав про свою любов до рідного краю та України:

Купаюсь у травах пахучих,

Збиваю ранкову росу.

Свою Україну співучу

У серці юнацькім несу…

Неповторність поетичного слова та незвичайна життєва доля викликають великий інтерес до творчості Степана Будного. Значна частина творчого спадку талановитого поета зберігається у Тернопільському обласному краєзнавчому музеї. У збірці ТОКМ представлений чисельний фонд С. Ф.Будного: прижиттєві світлини з родинного архіву, які передала до музею матір поета, рукописи віршів, записна книжка, блокнот, довідка про місце роботи, учнівські та студентські зошити, конспекти лекцій, рукописи його віршів (декотрі з них – неопубліковані), листи друзів, вітальна телеграма, запрошення на різноманітні урочини, присвячені вшануванню пам’яті великого поета, газетні статті у місцевій періодиці, книги із дарчими написами музею.

На могилі СтепанаБудного у рідному Струсові височіє пам’ятник: висічений з каменю юнак сидить у глибокій задумі та пригортає підбитого журавля, що не може злетіти. Біля нього відкрита книга з недописаними віршами. Журавель з перебитим крилом – символ  недоспіваної пісні поета, його згаслого життя…Таким молодим, полум’ям весни обпаленим, він і зостанеться назавжди на вічній дорозі до Сонця і в людській пам’яті нащадків.

Галина Гнатишин, старший науковий співробітник відділу фондів Тернопільського обласного краєзнавчого музею

 

 

Рекомендуємо

Місіонери Великого Відкуплення

Книжкову серію “Місіонери Великого Відкуплення” подарував музею редактор, упорядник і співавтор текстів серії редемпторист, ієромонах о. Руслан ...

Два роки українці запекло борються із повномасштабним вторгненням росії, і вже десять – з російською агресією на нашій землі. А якщо замислитись – і всі ...

Виставковий проєкт «ЕТНОВІДЛУННЯ КРІЗЬ ВІКИ» (до 135-ти річчя Першої крайової етнографічної виставки у Тернополі)

Сьогодні у Тернопільському обласному краєзнавчому музеї презентували виставку «ЕТНОВІДЛУННЯ КРІЗЬ ВІКИ», приурочену до 135-ти річчя Першої крайової ...